Джорджіна Говелл - Королева пустелі

іронії: «Усе це скоріше смішно; я не бачу в цьому особливого значення. Сміховинний епізод з моєї пригоди, однак я не думаю, що подорож закінчилася; просто їй потрібен новий поштовх». Вживаючи вислів з дитинства в Раунтоні, Ґертруда продовжила: «І щоб ніяких дурниць, юна леді!», а далі додала на справжньому йоркширському діалекті: «Я повинна сказати, що все це було справді дурницею».

Небезпечна ситуація, в якій опинилася Ґертруда, анітрохи не була сміховинною, однак свій день мандрівниця закінчила на позитивній ноті, а її сміх, мабуть, дуже сильно здивував охорону, яка, тремтячи від холоду, чатувала біля намету. Сплеск позитивних емоцій був викликаний жартом Фаттуха, який зауважив, що: «Першу ніч подорожі я провів на залізничному вокзалі, другу — у в’язниці, де ж я буду третьої ночі?».

Новий день розпочався з мокрого снігу. У супроводі старшого сержанта й чотирьох солдатів Ґертруда їхала на вокзал, щоб забрати решту свого багажу. По дорозі вони помітили групу солдатів неподалік. Напевно, то був районний голова зі своєю командою. Ґертруда пересіла зі свого верблюда на коня старшого сержанта й легким галопом поскакала назустріч новоприбулій делегації, порівнявшись з ними, мандрівниця спішилася, щоб вони з губернатор могли потиснути один одному руки. Ґертруда завжди надавала перевагу вести справи з людиною «згори»; вона одразу ж порозумілася з каймакамом і пізніше у своєму листі додому описала його, як «чарівного, освіченого чоловіка, християнина, готового дозволити мені їхати куди завгодно і якою завгодно дорогою... однак це вже стосується моєї совісті». Вона не хотіла, щоб через неї у такої доброї людини виникли якісь проблеми — принаймні так Ґертруда написала Г’ю та Флоренс. За її словами, це була єдина причина, чому вона надіслала телеграму в Дамаск з проханням дозволити відвідати якісь місцеві руїни; щоб таким чином звільнити каймакама від усієї відповідальності, яка може звалитися після її від’їзду.

Безперечно, Ґертруда, як завжди, оберігала батьків і не хотіла, щоб вони за неї хвилювалися. У своєму щоденнику вона описала ці події зовсім інакше. Стало зрозуміло, що насправді їй наказали надіслати телеграму з проханням отримати дозвіл. Тепер Ґертруді з дня на день довелося чекати відповіді з Дамаска та Константинополя, здогадуючись, якою вона має бути.

Ґертруда усвідомлювала, що на якийсь період вона там застрягла, і вирішила заповнити вільний час зустрічами з друзями, з якими познайомилась у попередній експедиції; серед них була племінниця Абу-Намруда, провідника, який допомагав Ґертруді дістатися до вулканічного масиву Джебель-аль-Друз в 1905 році. За обідом з каймакамом у будинку Мохаммеда Бега, найбагатшого мешканця міста Амман, Ґертруда почула розповідь про російську графиню, яка нещодавно залишила Дамаск з двадцятьма верблюдами. Заливаючись сміхом, усі троє назвали це «зіпсованим телефоном» і зіслалися на вже звичне викривлення пустельної словесної комунікації. Усі зрозуміли, що та графиня — ніхто інший, як Ґертруда. До свого намету вона повернулася з букетом нагідок та гранатово-червоних гвоздик.

Чекання тривало вже чотири дні, і Ґертруда починала нервувати. Вона зайняла себе місцевими справами й навіть побувала на черкеському весіллі. Мандрівниці показали обличчя нареченої, яке приховувала паранджа: «Наче статуя, вона стояла посеред кімнати, заповненої жінками, в якій було дуже жарко. Дівчина опустила свої очі додолу й виглядала дуже втомленою... Її обличчя було блідим, а загалом наречена дуже гарненька». Ґертруда й сама була популярним об’єктом уваги. Нічого не коментуючи, вона записала до свого щоденника спостереження одного чоловіка, з яким познайомилася того ж дня; його слова стосувалися всіх присутніх чоловіків: «Їм подобається вдихати ваш аромат». Лавандова вода з Бонд-стріт була для них чимось незвіданим.

Нарешті Ґертруда отримала довгоочікувану телеграму від роздратованого посла Маллета, який попереджав, щоб вона взагалі не вирушала у цю подорож. Якщо ж Ґертруда не послухається й зробить ще бодай крок, уряд її величності зніме з себе будь-яку відповідальність за її безпеку, — ось такою короткою була його відповідь. Від турецького посольства телеграми так і не було. 14 січня мандрівниця записала до свого щоденника: «Турки вирішили ухилитися».

Ґертруда вела одночасно два щоденники. У першому вона щоденно записувала короткі нотатки, поки вони були свіжі в пам’яті. Читаючи фактичні, зовсім неорганізовані примітки, серед яких повно арабських слів і речень, можна скласти яскраве уявлення про Ґертруду: втомлена та брудна після цілого дня поневірянь жінка зі скуйовдженим волоссям, яка швидко записувала щось за своїм розкладним столиком, поки Фаттух збирав її намет для сну, розпаковував валізи й облаштовував її володіння. Ці нотатки охоплювали інформацію та місцезнаходження, які вона мала передавати в міністерство закордонних справ, та початковий матеріал для листів батькам. У другому щоденнику Ґертруда записувала події не одразу, а за декілька днів; це був вдумливий і відполірований звіт про її подорож і почуття, який Ґертруда вела спеціально для Діка. І хоча ці нотатки були не такі пом’якшені, як ті, що вона писала батькам, усе ж вони виставляли значно стійкішою до небезпеки, ніж вона, мабуть, була насправді.

Того вечора Ґертруда сказала команді, що більше не чекатиме дозволу. Серед її людей прокотилася хвиля вагань і хвилювання. Тимчасом як її вірні слуги були готові йти за своєю королевою на край світу, троє погоничів з племені Агаїл страшенно боялися наслідків. Та Ґертруда знала, якщо ще трохи почекає, ситуація лише погіршиться, і тоді вона вже точно не отримає дозволу. Турецькому капітанові вона сказала, що збирається навідатися до місцевих археологічних пам’яток. Повірив він їй чи ні, але зрештою Ґертруда дала йому підписаного листа, який звільняв турецький уряд від будь-якої відповідальності щодо неї і в якому було зазначено, що Англія не матиме жодних підстав скаржитися у разі, якщо з Ґертрудою щось станеться. Поклавши документ собі до кишені, командир заявив, що тепер вона може робити все, що завгодно. Ґертруда, не озираючись, пішла спати, однак щойно опинилася у своєму наметі, як пошкодувала, що підписала той документ, і всю ніч не могла заснути від хвилювання. У своєму другому щоденнику вона написала для Діка: «У писаному слові є щось таке, що діє на уяву. Думка про це не давала мені заснути всю ніч... Зовні пустеля виглядає страхітливо, навіть у мене бувають миті, коли серце починає битися швидше, а очі напружуються, щоб мигцем побачити майбутнє».

Перше, що Ґертруда зробила наступного дня — спробувала повернути свого листа. Їй сказали, що документ уже передали до центрального органу управління. «Усе це брехня, — написала вона роздратовано у щоденнику, — але мені все одно його не віддадуть». Повернувшись до табору, Ґертруда написала Флоренс веселого листа, в якому було дуже