Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

Для голоду був жолудь – неба дар

У перший вік, що золотим був віком,

Для спраги ж не вода текла – нектар.

151 Хреститель сарану їв з медом диким,

В пустелі живши, віддалік од міст,

І став таким славетним та великим,

154 Як свідчить нам святий євангеліст».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1 Тоді, як в зелень зором я впивався,

Мов той, хто вік пустив намарно свій,

Бо на пташок безглуздо любувався,

4 За батька більший мовив: «Сину мій,

Ми маєм скористатись зараз саме

Нам даним часом, – тож ходім хутчій».

7 І зір я й крок повів за мудрецями,

Й не довелося докладать зусиль, —

Так захопивсь я їхніми речами.

10 Але з плачем співання, звідусіль

«О господи, устні мої!» почуте,

Вливало в серце радощі та біль.

13 «Мій ніжний батьку, що це може бути?» —

Спитав я, й він: «Це тіні у сльозах,

Мабуть, розв’язують вузли покути».

16 Немов юрба прочан в святих думках,

Не зупиняючись, лиш погляд кине,

Коли хто-небудь перетне їй шлях,

19 Так натовп мовчазних побожних тіней,

Догнавши нас, випереджав, легкий,

Занурений у почуття єдине.

22 Запали темні очі, вид різкий

У всіх здавався, висохлий, здрібнілий,

І шкіра обтягала їм кістки.

25 Навряд, щоб отакий худий та білий

Став Ерісіхтон, як, на кістяка

Змарнівши, падав з голоду без сили.

28 Подумав я: «Єрусалим така

Сповняла, мабуть, людність тої ночі,

Коли Марія з’їла хлопчака».

31 Були мов персні без каміння – очі.

Хто ж «ОМО» бачить на людськім лиці,

Той скрізь би «М» розпізнавав охоче.

34 Не відаючи, в чому корінці,

Хто б думав, що плоди й вода пахучі

Виснажують жаданням душі ці?

37 Я дивувавсь, чого вони худючі,

Чому покров їх шкіри лусковий, —

Пояснення ховалось ніби в тучі.

40 Та із глибин своєї голови

Цікава тінь на мене поглядала

Й гукнула враз: «О радість, ти живий?»

43 Нікого жодна з рис не нагадала,

А з голосу її я все згадав,

Що в себе жадна худина забрала.

46 З тієї іскри в мене спомин встав

Про губи, висхлі тут з тяжкого посту,

І я тоді Форезе упізнав.

49 «О, не зважай на люту цю коросту, —

Благав він, – що знебарвлює мене,

На тіло, нині без ваги та зросту.

52 Скажи, щоб все було мені ясне,

Про себе й тіні ці, що йдеш із ними,

Промов мені слівце хоча б одне».

55 «Твоє обличчя, що я змив гіркими,

Коли помер ти, варте знов цього, —

Я відповів, – із змінами тяжкими.

58 Та, бога ради, схудли ви чого?

І не питай причин мого приходу, —

В думках про це не вимовиш того».

61 І він: «Спадаючи на листя й воду,

Тут сила потаємна та блага

Гріховну нам знесилює природу.

64 Юрбу, що в плачі й співах не ляга,

Бо встигнув рот багато зла накоїть,

Тут очищають голод і жага.

67 Бажання їсти й пити непокоїть

Їм дух, коли зачують, як пахтять

Плоди та рідина, що зілля поїть.

70 Під дерево ідуть себе терзать,

Щораз вертають на нові страждання…

Кажу: «страждання», «втіха» б мав сказать.

73 Ця ж воля, що сюди веде з блукання,

Звела Христа до зойку: «Боже мій!», —

Коли Він кров’ю відкупляв сконання».

76 І я: «Форезе, нас в земній пітьмі

Лишив, на кращий світ її змінявши,

Ти літ із п’ять – так згадую в умі.

79 Якщо ти навіть доживав, не мавши

Гріхів нових, аж поки став на путь,

Себе стражданням з Богом поєднавши, —

82 То як ти встиг цю вишину здобуть?

Гадав зустрінутися я з тобою

Там, де покуту рік за рік здають».

85 А він мені: «Це плачем та журбою

Моя подбала Нелла влити сил

В полин солодкий тужного напою.

88 Й відколи я зійшов з землі у діл,

А тіло сповила смертельна тиша,

Звільнити з місць, де ждуть, і з інших кіл.

91 Тим Богові приємніша й рідніша

Вона, хто сльози безутішно ллє,

Чим у своїй чесноті самітніша.

94 В Сардинії в Барбаджі – й там своє

Пристойніший жіноцтво вигляд має,

Як в цій Барбаджі, де мій дім ще є.

97 Знай, любий брате, – скоро час минає:

Коли цей день, що в небесах стоїть,

Утечі з пам’яті ще не зазнає,

100 З амвонів скрізь під тягарем страхіть

Осудять безсоромних флорентинок

І їхню звичку персами світить.

103 Чи треба варварок та сарацинок,

Щоб не ходили з голими грудьми,

Лякати карами за цей їх вчинок?

106 Коли ті соромітниці самі

Дізнаються, що ждало їх за гулі,

Завиють, наполохані, зі тьми.

109 Бо посмутяться у посмертнім гулі

Раніше, як змужніє те маля,

Що нині мирно спить під «люлі-люлі».

112 Та, брате, бачиш, що не тільки я,

А й всі цікавляться, щоб ти відкрився,

Бо в тебе тіло сонце затуля».

115 А я на це: «Коли б ти в пам’ять вбився,

Згадав би дружбу давньої пори,

То тут од прикрощів би й не дивився.

118 Оцей, що стежку вказує, старий,

З життя мене поніс на край дороги,

Коли був повен лик цього сестри, —

121 Й на сонце показав: – З його помоги

Помандрував до справжніх я мерців

Зі справжнім тілом, що несуть ці ноги.

124 Підтримав він, до сходів цих привів

По стежці на верхів’я таємниче,

Яке спрямляє в вас, що світ скривив.

127 Він мовив, що мене до Беатріче

Охоче доведе й