Леонід Олександрович Сапожніков - Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

сам Гейзенберг назвав її у листі до Юнга перебільшенням. За словами американського професора Пола Роуза, важко вважати гуманістом людину, яка добре знає, що уранову руду для її експериментів добувають жінки — ув’язнені концтаборів — і що ця робота є смертельно небезпечною.

Альберт Ейнштейн, який прискорив створення атомної бомби своїм знаменитим листом президентові Рузвельту, після Хіросіми сказав: «Якби я знав, що німці не встигнуть її зробити, я б і пальцем не ворухнув». Йому ж належать слова: «Якщо третя світова війна буде вестися ядерною зброєю, то четверта — палицями та каменюками»...

Ту ж моральну проблему болісно вирішував для себе один з авторів першої у світі водневої бомби Андрій Сахаров. Він свято вірив, що створює «ядерний щит Батьківщини», але 1955 року ця віра вмерла. Останньою краплею став епізод на бенкеті після випробувань бомби із жахливим тротиловим еквівалентом (1 мільйон кілотонн). Андрій Дмитрович запропонував випити за те, щоб такі бомби завжди вибухали на полігонах і ніколи над містами. Маршал Нєдєлін, головнокомандувач ракетних військ СРСР, криво посміхнувся:

— Дозвольте розповісти одну притчу. Старий перед іконою молиться: «Спрямуй та укріпи, спрямуй та укріпи». А стара подає з пічки голос: «Молися, старий, тільки про укріплення, спрямувати я й сама зумію». Отож давайте вип’ємо за укріплення!

«Маршальська притча не була жартом, — згадував Сахаров. — Її сенс був ясний мені та всім присутнім. Ми — винахідники, вчені, інженери, робітники — зробили страхітливу зброю. Але використання її буде повністю поза нашим контролем. Вирішувати („спрямовувати“, словами притчі) будуть вони — ті, хто на вершині партійної та військової ієрархії»...

Талановитий фізик-атомник став правозахисником і вимагав заборонити випробування ядерної зброї. Він занадто пізно оцінив старовинну мудрість: «Ніколи не май справу з тими, для кого твоя мета є засобом». Мудрість, яку треба пам’ятати всім фізикам-атомникам — і не тільки їм.

Армія відчаю

Народне ополчення по-радянськи і по-німецьки

Радянське народне ополчення... Що ми знаємо про нього? Правду затуляють міфи — старі й новомодні. Ополченці виглядають у них або героями-добровольцями, або гарматним м’ясом. Істину, як водиться, треба шукати десь посередині.

«Всі як один!..»

Коли Сталін оговтався від шоку, викликаного нападом «дружньої» Німеччини, німці були вже східніше Мінська. Напрошувалось порівняння вермахту з наполеонівською армією: вона перейшла кордон майже того ж дня (23 червня) і стрімко просувалася до Москви тим самим шляхом. Тоді, 1812 року, на допомогу російському регулярному війську прийшло народне ополчення. Сталін використав цей історичний досвід. Третього липня, виступаючи по радіо, він закликав створювати ополчення «в кожному місті, якому загрожує небезпека ворожої навали». Московський міськком партії ще напередодні дістав вказівку набирати в ополчення чоловіків від 17 до 55 років, які з різних причин (віку, стану здоров’я тощо) не підлягають призову до армії.

«Добровільна мобілізація» розпочиналася з мітингів на підприємствах і в установах. Спочатку виступали партійні активісти. Вони повторювали слова вождя: «Гітлерівська фашистська армія гак само може бути розбита і буде розбита, як була розбита армія Наполеона». Лейтмотивом звучало: «У цей грізний час ми всі як один маємо піднятися на захист своєї улюбленої Батьківщини!».

Чи не була дружба з Гітлером величезною помилкою або, того гірше, злочином? Сталін розумів неминучість цього запитання і третього липня намагався на нього відповісти:

«Можуть спитати: як могло статися, що Радянський уряд пішов на підписання пакту про ненапад з такими віроломними людьми і нелюдами, як Гітлер та Ріббентроп? Чи не було тут з боку Радянського уряду помилки? Звичайно, ні!.. Ми забезпечили нашій країні мир упродовж півтора року і можливість підготовки своїх сил для відсічі, якби фашистська Німеччина ризикнула напасти на нашу країну всупереч пакту».

Вона ризикнула. Ну й де ж ті сили для відсічі? Чому «непереможна і легендарна» Червона армія здає місто за містом? Якщо справа в неочікуваному нападі, як сказав Сталін, то чому мудрий вождь сліпо вірив «віроломним нелюдам» і не був до нього готовий? Обговорювати це побоювалися навіть у своєму колі — вуха НКВС були скрізь...

Наприкінці мітингу секретар парткому пропонував записуватися в ополчення. Більшість робили це насправді добровільно, вважаючи, що Червона армія за кілька місяців буде в Берліні. Інші хотіли б відмовитись, але не могли: це означало визнати перед усім колективом своє боягузтво і відсутність патріотизму.

У Москві за перші чотири дні до народного ополчення записалися майже 170 тисяч осіб. І хоча на збірні пункти з’явилися не всі, було сформовано 12 дивізій на базі дванадцяти районів столиці. В їхньому складі були батальйони викладачів та студентів Московського державного університету, дві роти Союзу композиторів, письменницька рота...

Ополченців планували розмістити в школах та клубах, забезпечити зброєю і навчити азів військової справи. Але московські дивізії одразу були відправлені за 30-100 км від міста копати протитанкові рови і займатися стройовою підготовкою. Йшли пішки. Гвинтівки, сказали, видадуть потім.

Деякі дослідники вважають, що Сталін боявся тримати у столиці десятки тисяч озброєних людей. Він добре пам’ятав, чим це закінчилося в Петрограді 1917 року, от і вирішив перестрахуватися... Дуже правдоподібна версія! Сталін майже підтвердив її після Перемоги в 15-му томі своїх творів (с. 228): «Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, ідіть геть, ми поставимо інший уряд»...

Строкатий арсенал

Дивізії народного ополчення створювали і в інших містах. У Ленінграді вже 6 липня у списках було майже 100 тис. осіб. На Україні партійний лідер Микита Хрущов підняв вікову планку для ополченців до 60 років — він завжди перевиконував сталінські плани. Але щось у нього не склалося — в липні дивізію ополчення було сформовано лише в Кременчуці.

У Києві російський сценарій чомусь було порушено: загони ополченців одразу ввійшли до складу армійських дивізій. Хрущов у своїх мемуарах не назвав причини і взагалі не згадував про ополчення. Очевидно, генерал Власов, який відігравав в обороні Києва ключову роль, не ризикнув довірити велику ділянку людям, які толком не вміють стріляти.

Звичайно ж, не всі ополченці вперше взяли до рук зброю. Серед них були навіть учасники громадянської війни — зокрема добровольці, яким за шістдесят. Але проблема була ще й у самій зброї. Німці захопили склади Червоної армії поблизу західного кордону, і навіть звичайні гвинтівки Мосіна стали дефіцитом. Більшості ополченців вручили старі, зібрані, де тільки можна, мало не в музеях. Це були переважно гвинтівки Першої світової війни