Ірина Айві - Тінь у його домі, Ірина Айві

 Розділ 31

— Есмі — чудова дитина. Я б усе віддав, щоб мати таку доньку, — тихо промовив Дем’ян, і в його голосі було стільки ніжності, що в мене перехопило подих.

Його слова здалися мені настільки щирими, що я відчула, як у горлі стиснулася болюча грудка. Спогади, які я так довго намагалася поховати, знову прорвалися назовні.

Я підняла на нього погляд, у якому переплелися злість, смуток і щось ще — важке, не до кінця усвідомлене.

— Чому ти так кажеш? — мій голос був хрипким, майже шепотом. — Я пам’ятаю, як ти казав мені, що мрієш тільки про сина. Що дівчинка тобі не потрібна. Коли ти хотів, щоб я народила тобі дитину, ти поставив умову — це має бути хлопчик.

Я не хотіла, щоб мій голос здригнувся, але він зрадницьки затремтів.

Дем’ян мовчав кілька секунд. Його погляд став похмурішим, серйознішим. Він перевів подих і повільно провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібрати думки.

— Я справді так хотів… — нарешті заговорив він, його голос був тихий, напружений. — І, на жаль, занадто пізно зрозумів, як сильно помилявся.

У його очах було щось нове — розкаяння, біль… можливо, навіть сором. Але чи достатньо цього, щоб стерти минуле? Щоб виправити те, що було зруйновано?

Я відчула, як серце калатає в грудях, а повітря раптом стало важким.

Чи можу я йому повірити? І чи готова я прийняти цю правду, коли вона прийшла так запізно?

— І все-таки чому ти хотів лише сина? — мій голос звучав тихо, але всередині вирувала буря.

Дем’ян провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки, а потім важко зітхнув.

— Я завжди мріяв про спадкоємця, — нарешті промовив він. — Про сина, якому б міг передати все, що маю. Свої статки, свою справу, своє ім’я.

Я  дивилася на нього, не приховуючи гіркої усмішки.

— Прізвище Арських, — прошепотіла вона.

Дем’ян кивнув.

— Так. Я хотів, щоб мій син продовжив рід. Щоб він зберіг ім’я, яке для мене було важливе.

Він подивився на мене довгим, пронизливим поглядом, ніби очікуючи реакції.

— І тому дівчинка була тобі не потрібна? — Я не змогла приховати у голосі нотки болю.

Дем’ян стиснув щелепу, його пальці міцно стиснули край комода.

— Я був дурним, Лідо. Я дивився на це так, як мене вчили. Але тепер я бачу, наскільки це було безглуздо.

Я відвела погляд, дивлячись у темряву за вікном.

— Ти зрозумів це лише зараз?

Тиша між нами загусла, важка і непідйомна.

— Так, — нарешті тихо відповів він. — Але якщо б я міг повернути час, я б нічого не вимагав. Бо тепер я розумію: не має значення, син це чи донька. Важливо лише те, ким вона стане.

Я заплющила очі, змушуючи себе зробити глибокий вдих.

— Але я все одно нічого не розумію, — я дивилася йому прямо в очі, намагаючись знайти там хоч якусь правду. — Ти ж сказав мені, що взагалі не хочеш дітей. Що навіть син тобі не потрібен.

Дем’ян зітхнув, відвернувшись, ніби ці слова вдарили його сильніше, ніж він міг би зізнатися. Він пройшовся кімнатою, ніби зважуючи, що сказати, а потім різко зупинився.

— Я сказав це, бо тоді мені здавалося, що іншого виходу немає, — його голос звучав глухо, майже хрипло.

Я стиснула кулаки.

— Іншого виходу? Тобто ти просто вирішив мене відштовхнути, після того як...?

Він повернувся до мене, і я вперше побачила в його очах щось схоже на справжній біль.

— Ти нічого не знаєш. Після смерті Еліни я дізнався правду.

Я здригнулася від несподіванки.

— Яку правду?

Дем’ян провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зняти напругу, яка стискала його зсередини.

— Вона зраджувала мені, Лідо, — сказав він нарешті, його голос став тихішим, але в ньому бриніла лють, що вже вивітрилася часом. — Поліцейський, який знайшов її телефон після аварії, передав його мені. Там були всі докази. Повідомлення, фото, зустрічі… Я бачив усе.

Мені здалося, що земля пішла з-під ніг.

— О Боже… — прошепотіла я, не знаючи, що ще сказати. Вони ж так кохали один одного. Вони здавалися мені найпрекраснішою парою на світі. Невже Еліна була лицеміркою?

Він гірко всміхнувся.

— Я не зміг цього пережити. Не хотів. Я просто прагнув вирвати її з себе. З пам’яті, зі свого серця. А найгірше — я боявся, що будь-яка частинка її, навіть дитина… — він на секунду затнувся, — що вона теж буде нагадуванням про ту брехню, в якій я жив.

Я відчула, як щось стисло мою груди.

— І тому ти сказав мені ті жорстокі слова?

Дем’ян знову глибоко зітхнув.

— Так. Але тепер я розумію, наскільки це було неправильно.

Я намагалася впоратися з бурею емоцій, що накотилася на мене. Гнів, біль, співчуття, нерозуміння — усе сплелося в єдиний клубок.

— І що тепер? — тихо запитала я.

Він подивився на мене довго, уважно, ніби оцінюючи мою реакцію.

— Тепер я нарешті готовий визнати свої помилки. Але чи готова ти мене почути?

У голові панував хаос. Сумніви розривали мене на частини, роз’ятрювали старі рани, які я вважала давно загоєними.

Я дивилася на Дем’яна, на його втомлене обличчя, у його темні очі, в яких більше не було тієї холодної жорстокості, що колись відштовхнула мене. Тепер у них була лише правда. Біль. Можливо, навіть каяття.

І мені хотілося вірити.

Хотілося зробити крок до нього, простягнути руку, доторкнутися до його обличчя, щоб переконатися, що він справжній, що це не ілюзія. Хотілося забути про все, що нас розділяло, і просто впасти в його обійми, дозволивши собі відчути те, що я так довго ховала всередині.

Але…

Я опустила очі на свою руку, де блищала  обручка.

Я — дружина Ярослава.

То чому ж моє серце зараз калатало так сильно? Чому мені так важко дихати, коли Дем’ян стоїть переді мною?

— Лідо… — його голос був хрипким, трохи зламаним.

Я заплющила очі.

— Не говори нічого, — прошепотіла я.

Якщо він скаже ще хоч слово, я зламаюся.

Я не маю права почуватися так. Я не маю права хотіти його знову.

Але чи може серце слухатися розуму?