Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №36. Щастя та біль

Тихе гудіння мотору віддавалося нудотою в горлянці. Поодинокі сніжинки розбивалися об лобове скло, поки я торкалася пальцями колючок на трояндах,  які ми купили дорогою до холу.  Смішно, але навіть у них був свій спосіб захистити себе. Своя зброя. Чому ж тоді мені здавалося, що я була беззахисною...? Що єдина моя зброя — моя ненависть, невловимо розтанула після смерті Грега й більше не бачила цілі...? Я все ще ненавиділа їх обох, але жодного натяку на радість у мене не було. Лише ще більше розчарування і злість.

Хевен повільно зупинився коло музичного центру, заглушаючи мотор. На вулиці букало море людей. Одні прийшли попліткувати, інші втішити Дана, а деякі просто дивилися, що ж відбувалося.

— Емілі? — тихо промовив моє ім'я чоловік, відчутно стискаючи долоню. — Ти зовсім зблідла. Нервуєш..?

— Досі не віриться, що це все реально... — зізналася, стискаючи пальцями край піджака. — Я дуже поганий вигляд маю? Може вдягнути щось інше...?

— Ти приваблива як ніколи і цей костюм тобі дуже личить, не переймайся за це. Просто бліда трохи, от я і запитав...Ходімо?

— Ходімо.

Я нервово видихнула повітря і відчинила двері, роблячи перші кроки до будівлі. Холодне повітря пробіглося під курткою, змушуючи сильніше кутатись. Хевен мовчки підійшов ближче та поклав руку на моє плече, притискаючи до себе. Я здивовано перевела на нього свій погляд, поки  декілька репортерів фотографували нас із різних ракурсів. Хотілося сховатися від них, але, схоже, Хев вирішив не приховувати того, що між нами відбувалося. Ким би ми не були один для одного, але, схоже, що він ніколи не буде соромитись мене чи ховати від всього світу.

— Ти навмисно...? — прошепотіла одними губами йому під пильними поглядами камер. Пальці нервово стискали білі троянди і я здійняла їх вище, аби прикрити своє обличчя. — Що робитимеш, якщо про нас писатимуть статті? Це вилізе тобі боком.

— Хай пишуть, — твердо відповів чоловік, відчиняючи мені двері та пропускаючи всередину. — Ти ніколи не будеш моїм недоліком.

Хол "Heavensent" сьогодні нагадував мені величезний вулик, наповнений тисячами голосів. Як тільки двері за нами зачинилися, я стиснула лікоть Хевена тільки щоб не розгубитися від всіх цих допитливих поглядів. Вони пронизували нас, вивчали та пробиралися під одяг, очікуючи шоу. А натомість отримали байдужий погляд Вільяма, який допоміг мені зняти куртку та залишив поцілунок на моєму волоссі. Кілька репортерів відразу ж повернули свій фокус уваги на нас, тільки й чекаючи коли ми сунемось далі.

— Мені треба поговорити з ними, — промовив чоловік. — Впораєшся без мене?

— Іди, все добре, — хилитнула головою, натягуючи на обличчя нейтральну посмішку.

Як тільки він зробив крок на зустріч до натовпу, допитливі репортери кинулися до нього, завалюючи питаннями. Його високий силует повільно загубився серед численних спалахів камер, але я навіть не намагалася йому допомогти. Це був його вибір і на нього були свої причини. Поки вони не чіпали мене — причин турбуватися не було. Тому я зробила повільний подих і  відступила до однієї з колон у кутку залу, де мене не могли б  побачити камери.

Прохолодна поверхня торкнулася спини, відриваючи від реальності й залишаючи мене дивитись на прощання з Грегі Граундом ніби у фільмі. То тут то там з'являлися пізні люди, залишали букети на постаменті, парадно витирали неіснуючі сльози та спускалися далі в зал. З тим самим успіхом, вони могли б вдавати ніби це не поховання, а званий вечір на честь якогось свята. Жодної реальної емоції. Жодного болю. Жодної правди.

Від награності мене почало нудити і я заплющила очі на кілька хвилин, тільки б не бачити цих облич. А коли хвиля минула і я знову змогла їх  розплющити, то помітила жінку у вишуканому образі. Вона стояла біля входу, ледь посміхаючись та розгублено шукаючи щось. Її довга чорна сукня спадала, обрамляючи витончену фігуру, а білий букет троянд у руках підкреслював контрастність. Вона повільно зупинила свій погляд на постаменті та підійшла до фотографії Грегорі. Мить — і куточки її губ раптово опустилися вниз, а в очах з'явились сльози. Я дивилася на них і не могла відвести свого погляду.

— Джиліан, — тихо видихнула я, не зводячи з неї очей. В серці щось невблаганно защемило.

В залі продовжувало гудіти. Жінка раптово обернулася, ніби відчувши мою присутність та стала спускатися до мене. Крок за кроком, я все ясніше бачила як на її щоках висихали мокрі сліди. Попри все те, що їй довелося пережили через цього покидька, вона все ще плакала через нього. Єдина серед всіх цих людей, для яких він був ідеальним.

— Як ти? — запитала я, намагаючись звучати байдуже, хоча всередині вже клекотіло.

— Не впевнена, — відповіла вона, дивлячись кудись повз мене. — Мені боляче до кісток. Але тепер я принаймні можу вдихати повітря на повні груди...а ти як?

— Розгублено, — зізналася я, майже шепотом.  — Я так довго мріяла про цей день, але коли він настав не відчуваю ніякої радості.

На мить я замовкла, вдихаючи повітря, наповнене запахом троянд і диму. Я подивилася на Джиліан, її обличчя було спокійним, але я знала, що вона розуміла про що я. Її обличчя все ще залишалося незворушним, але в очах виднілося співчуття. Вона повільно підняла руку і торкнулася моєї долоні перш ніж притулитися до стіни поруч зі мною та здійняли голову угору.

— Помста не приносить полегшення, Роуз, — сказала вона м’яко, ніби для дитини. — Вона лише  дає змогу жертві знову почати жити без страху, що її кривдник повернеться і знову завдасть болю.

— Думаєш...я колись зможу почати жити? — прошепотіла.

— Думаю, ти вже потрохи  починаєш це робити, навіть без помсти, — зауважила вона, обіймаючи себе за худорляві плечі.  — І я щаслива, що в тебе є людина, яка допомагає тобі це робити. Буде добре, якщо тобі не доведеться лізти у бруд заради цього.

— А як же тато...?

— А що з ним? Повір мені, Емілі. Єдине, чого хотів Джонатан — це твоє щастя. Тому подумай добряче, чого ти хочеш. Добре? — тихо промовила Джил, витираючи щоки та роблячи глибокий подих. На її губах з'явилася посмішка і на якусь мить, вона видалась мені такою божевільною, що захотілося навіть відвернутися. А потім вона витягнула з сумки якусь дрібничку та вклала її в мою долоню. — Тримай, люба. Це мій вам подарунок. Сподіваюся, він вам допоможе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍