Ірвін Шоу - Нічний черговий

class="p1">— Робітник вартий платні, яку він отримує, — повчально вирік він. — Думаю, ви не матимете прикрощів з дружиною, коли розтлумачите їй усе.

— Це залежатиме від дружини.

— Це залежатиме від вас, Дугласе. Сподіваюсь, ви оберете дівчину, яка вас любитиме, яка вам довірятиме і схоче ділом підтвердити свою відданість чоловікові.

Я згадав свої колишні зв'язки з жінками.

— Майлзе, — мовив я, — думаю, ви дещо перебільшуєте мої скромні здібності.

— Я вже казав вам, друже мій, — заперечив Фабіан, — ви занадто скромні. Просто небезпечно скромні.

— Колись я три місяці зустрічався в Колумбусі,— штат Огайо, з однією офіціанткою, — пригадав я, — і все, що вона мені дозволяла, це тримати її за руку в кінотеатрі під час сеансу.

— Дугласе, тепер ви піднялися по соціальних сходах, — зауважив Фабіан. — Жінки, з якими ви будете надалі зустрічатися, люблять багатство, тому їх оточують чоловіки, далеко старші за них, які двадцять чотири години на добу займаються серйозними справами, що майже не залишають їм часу на жінок. Звичайно, є навколо й такі чоловіки, які мають час, але в цьому разі береться під сумнів їхня вартість як представників чоловічої статі. Або ще ті, чиї інтереси не таємниця ні для кого. Ваша офіціантка з жодним із них навіть у кіно не пішла б. У тому товаристві, членом якого ви тепер стаєте, цінується будь-який чоловік, молодший сорока років, що живе на свої гроші, має вигляд справжнього представника своєї статі і може дозволити собі згаяти три години серед дня на обід з дамою. Друже мій, повірте, лишайтеся самим собою і ви матимете шалений успіх. Сподіваюсь, на вашому весіллі я буду бажаним гостем.

— Ви скидаєтесь на обачливого негідника,— сказав я.

— Так, я все розрахував, — спокійно зауважив він, — і хочу вас навчити того ж. Абсурдно, що таке чудове дієслово, як розраховувати, має в сучасному світі погану репутацію. Облиште романтику школяркам і солдатам. Ви повинні розраховувати.

— Але все це здається дещо аморальним, — висловив я припущення.

— Я б не радив вам надто захоплюватися цим словом, — сказав він. — Хіба морально було чкурнути з чужими грошима із «Святого Августіна»?

— Ні.

— А хіба я дуже морально повівся, привласнивши чужу валізу з грошима?

— Не дуже.

— Мораль — поняття неподільне, хлопчику мій. Ви не можете відрізати від нього шматки, як від святкового пирога. Давайте дивитися правді в очі: ні вам, ні мені право називатися людиною високої моралі вже недоступне. Тож розставимо крапки над «і»: ви втекли від гера Штюбеля не через власну чистоту, а через велике небажання потрапити у в'язницю.

— У вас на все знаходяться вбивчі аргументи, — визнав я.

— Я радий, що ви так думаєте, — всміхнувся Фабіан. — Дозвольте мені продовжити. Вибачте, якщо я повторюся, коли скажу, що роблю все у ваших інтересах. При цьому я не приховую, що наші інтереси повністю збігаються. Я хочу забезпечити нам з вами високий рівень життя, і все для цього роблю Ви повинні згодитись, що тепер ми завжди будемо тісно зв'язані один з одним. Як будь-які партнери у будь-якому виді людської діяльності. Ви зі мною згодні?

— Так.

— Досі, за винятком невеличкої суперечки в Лугано, нам було приємно удвох займатися справами.

— Так, дуже приємно. — Я не став розповідати йому про свої проблеми з талією і мінеральною водою для шлунка.

— Але коли-небудь усе це обридне. Їздити з готелю в готель, хай вони навіть будуть найкращі в світі, все-таки не діло. Подорожі дають насолоду тільки тоді, коли є домівка, куди можна повернутися. Навіть у вашому віці...

— Будь ласка, не говоріть зі мною так, ніби мені десять років,— попросив я.

Він засміявся.

— Не треба бути таким вразливим. Для мене, звичайно, ви ще зовсім хлопчик. — Обличчя його стало дуже серйозним. — Насправді вікова різниця між нами дає великі переваги. Не знаю, чи змогли б ми довго співіснувати, якби нам обом було по п'ятдесят або по тридцять три роки. Могло б виникнути суперництво, заважала б різниця в темпераменті. А так ви можете спокійно працювати зі мною, а я — з вами. Ми досягли прекрасного ділового балансу.

— Правду кажучи, я не завжди спокійний. Іноді я ледве стримуюся.

Він знову розсміявся.

— Приймаю це як комплімент. Між іншим, Лілі або Юніс питали вас коли-небудь, на які кошти ви живете?

— Ні.

— Молодці дівчата, — зауважив він. — Справжні дами. А хтось іще питав? Я маю на увазі — після подій у «Святому Августіні»?

— Тільки одна жінка. У Вашінгтоні. Мила Евелін Коутс!

— І що ж ви сказали?

— Що я з багатої сім'ї.

— Непогано. У всякому разі, на перший час. Якщо вас хто-небудь запитає у Гштаді, кажіть те саме. Згодом ми вигадаємо для вас щось краще. Можна казати, що ви — консультант якоїсь фірми. Це дуже широке поняття. Так майже завжди називають себе агенти ЦРУ, що працюють у Європі. Ця маленька брехня нікому не зашкодить. До того ж у вас таке чесне обличчя, що навряд чи хто зважиться вам не повірити.

— А як же бути з вашим обличчям? — спитав я.— Адже нас весь час бачать разом. І нам треба відповідати один за одного.

— Моє обличчя? — повторив він замислено. — Часом я годинами вивчаю його у дзеркалі. Не з великої пихи, запевняю. Просто з цікавості. Чесно кажучи, я не знаю, який маю вигляд. Мабуть, помірно чесний. А ви що скажете?

— Ви схожі на підстаркуватого бахура, — сказав я жорстоко.

Фабіан зітхнув.

— Дугласе, — сказав він, — відвертість не завжди найкраща з чеснот людини.

— Ви самі спитали.

— Так. Я сам спитав,— погодився він.— І більше ніколи не питатиму.— Хвилину він помовчав.— А мені завжди хотілося бути схожим на небагатого англійського поміщика. І я намагався виробити в собі відповідні зовнішні риси. З вашої реакції я бачу, що мені це зовсім не вдалося.

— Мені не доводилося зустрічатися з англійськими поміщиками. Вони не дуже полюбляли «Святий Августін».

— І все-таки, ви ж не підозрювали, що за народженням я — американець?

— Ні.

— Отже, дещо все-таки зроблено. — Він ніжно погладив свої вуса. — Ви коли-небудь хотіли жити в Англії?

— Ні.