Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Втім, ця перспектива не дуже лякала демона. Примруживши небезпечні зелені очі, він трохи міцніше стиснув долоню.

– Я не піду звідси, доки не виконаю те, за чим прийшов. А ти...

Зробивши паузу, чоловік криво посміхнувся. Перш ніж жінка встигла зрозуміти, що сталося, демон рвонувся вперед. Всього секунда і він нависнув над дружиною, пильно дивлячись у її очі та схилившись так низько, що майже торкався її носа.

– Анно…

Ледве чутний шепіт, трохи голосніше дихання, шепіт-мольба, що торкнувся губ спокусливо м'яко. І це було так несподівано, так солодко, що навіть некромантка, навіть ця вперта жінка розгубилася, завмерла під ним, здивовано і розгублено дивлячись у яскраву зелень його очей.

Чоловік схилився ще нижче, майже торкаючись її губ.

– Якщо ти не зупинишся, якщо не відступишся… Бачать Небеса, кохана, я просто вб'ю тебе. Своїми руками.

Продовження романтичної бесіди було до того… Очікуваним, що Барс просто не стримала сміху. Так, їхня історія, їхнє життя, їхня любов була такою. Дурною мішаниною пристрасті, взаємних уколів іронії, погроз та взаємодопомоги.

Принаймні, так було раніше.

Ця думка виявилася схожою на потік крижаної води.

Так справді було раніше. До того, що сталось між ними.

– О, любий мій Най! – Вигукнула вона, перебільшено ніжно торкаючись долонями його щік, шиї та плечей.

Не тільки демон міг діяти несподівано та різко. Один спритний рух і уже Барс нависла над чоловіком, дивлячись в його очі. Зіниця сірих очей здригнулася, витягнулась у небезпечне хиже лезо.

– Я не відступлюся. Ти ж мусиш знати, що загрожувати мені марно, – вкрадливо сказала вона і посміхнулася. – А може, навіть небезпечно.

Посмішка зійшла нанівець так само несподівано, як і з'явилася. Сімейна зустріч добігла кінця, все, що мало прозвучати – прозвучало. А оскільки розмова обійшлася без руйнувань… Її можна було назвати успішною.

Хвилинка візуалізації від Міджорні, не можу втриматися, щоб не помучити нейронку з цим)