Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

Тепер, стільки років по тому, Андріїв «Land Cruiser» набирав швидкості, щоб знову відвідати дім дядька Івана.

«Я мушу її побачити, — думав чоловік, — у що вона знову встряла, невідомо, але якщо це якось пов’язано з убивствами та зникненнями на нашій вулиці, то вона в небезпеці».

Андрій пригальмував і звернув на ґрунтову дорогу. Чоловік знав, що цим шляхом він зекономить як мінімум із десяток кілометрів. Єдине, що доведеться залишити автомобіль біля вигину річки, бо місток там не розрахований і на велосипед, не те що автомобіль «Toyota» в кілька тонн.

«Fuck», — подумки вилаявся Андрій, коли автомобіль улетів колесами у величезну яму. Навіть його позашляховику нелегко було впоратися із цією дорогою, та все ж чоловік продовжував тиснути на педаль газу.

«Знаючи тебе, Вероніко, із твоїм розумом і твоїм умінням притягувати неприємності, скоріш за все, ти поруч з убивцею. Тому прошу тебе, дочекайся мене», — думки Андрія здіймалися в голові, наче хмарки снігового пилу, що вилітали з-під коліс його позашляховика.

***

Вероніка зупинила «таврію» біля невеликого насадження дерев, вимкнула фари й оглянула місцевість. З одного боку річка, що вигиналася, наче гімнастка, із другого — дерева, а далі — безкрайній степ. І тут, посеред цієї природної свободи, якимось дивним чином вигулькнув невеличкий цегляний будиночок.

Споглядаючи дім, про який син їй розповідав телефоном, Вероніка чомусь згадала дитячу гру: знайди на малюнку зайвий предмет. Так от, цей невеличкий, але доглянутий будинок посеред кілометрів степу та полів здавався геть зайвим.

Жінка вийшла з автомобіля, тихенько причинила двері й попростувала до будинку. Світло в єдиному вікні горіло, і Вероніка бачила, що там хтось ходить.

Жінка підійшла майже до дому, роздумуючи, що їй краще зробити. Постукати? Чи, може, спершу оцінити ситуацію і заглянути у вікно? Вирішити вона не встигла.

Танин мобільний завібрував. Вероніка кинулася до нього, розуміючи, що в неї є кілька секунд, доки не почне поширюватися звук. У цей момент телефон більше нагадував гранату, із якої витягли запобіжника, аніж засіб зв’язку.

Вероніка встигла натиснути на червоний телефончик, перш ніж пролунав звук. Вона зупинилася, прислухалася, намагаючись зрозуміти, чи почули її всередині дому.

Спершу в будиночку панувала тиша, а потім слух Вероніки вловив швидкі кроки. Жінка заледве встигла сховатися за ріг, коли з дому обережно визирнула Софія.

Вероніка притулилася до стіни, а потім сторожко виглянула з-за рогу.

Софія уважно вглядалася в темряву. Вероніка була впевнена, що дівчина не тільки дивиться, а ще й прислухається до кожного звуку.

«Ну що за нісенітниця, — промайнула в голові саркастична думка, — ну як Софія може бути вбивцею? Вона, може, втекла від усього того жаху, що творився в їхній сім’ї, і тепер сама в домі, а на кілька десятків кілометрів жодної людини».

— Тут хтось є? — озвалася Софія, усе ще обмацуючи поглядом все навколо.

«Треба вийти й поговорити з нею!» — вирішила Вероніка, але втілити в життя свій задум не встигла. Щойно вона визирнула з-за рогу, Софія різко повернулася до неї. Вероніка не встигла нічого вимовити, бо прогримів постріл.

Таня кликала на допомогу, доки зовсім не охрипла. Жінка вже не відчувала пальців на правій нозі, а пальці рук поколювали, тому вона періодично ховала їх під пахви, намагаючись зігріти.

Тетяна відчувала, як із кожною годиною падає температура. Снігові хмари, що нависли над обрієм, побрели далі, тепер небо було майже чисте, крізь його безкрайню темряву прорізалося світло зірок, але від цього світла Тетяні було ще холодніше.

Жінка спробувала не заплакати, вкотре поглянувши на свій теплий одяг та взуття, які Софія залишила на дереві, неподалік від яру. Її порятунок, її можливість зігрітися були так поруч, але скористатися цим шансом на виживання Тетяна не змогла.

«Хоча є ще можливість…»

Тетяна дістала з кишені коробку, відкрила її. Там незмінно лишалися три сірники. Вона дивилася на ці три дерев’яні палички із сіркою на кінцях і міркувала: скільки тепла від них можна отримати? Усміхнулася сама собі, прекрасно розуміючи, що ніскільки. А ще подумала, що Софія вигадала просто жахливий вид тортур.

Таня поклала сірники на коліна й дістала з кишені маленький заправний балончик із гасом.

«Цікаво. Як довго горить тіло при самоспаленні й наскільки страшний біль я відчуватиму?» — промайнула думка.

Таня скривилася, заплющила очі й стисла балончик у кулаці. Сльози вже не текли, але грудну клітку ніби роздирало. Жінка обперлася рукою, щоб не впасти навзнак, і наткнулася долонею на невелику гілочку.

Вона звернула увагу на дерев’яну паличку під рукою, ніби вперше побачила шматок дерева.

«Яка ж я тільки слабачка», — подумала.

Тетяна зітхнула, роззирнулася по боках, вишукуючи навколо матеріал,