Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

Він повернувся і вийшов. Але, зрозуміло, нікуди не пішов. Став біля машини, спостерігаючи, як навколо нього розгортається, дедалі більше набираючи силу, нічне життя міста. 

Він не любив людські міста, вважав їх надто галасливими й запорошеними, і навідувався у них лише за крайньої потреби.

Дівчата, що  прямували повз нього до нічного клубу, дивилися жадібно і красномовно:  його зовнішність, його машина –  все це притягувало погляди і заворожувало. 

Але Тешеб ні на кого не звертав уваги. 

Напевно, даремно він приїхав… Зараз Гайя не здатна міркувати розумно. Цьому заважають і місячні чара і її навіжений характер. 

Хоча він і  сам,  без жодних чар поводиться  наче  ревнивий хлопчисько, збожеволілий від бажання!   

Чи не краще почекати, поки пристрасть не почне випалювати їй душу? Жоден інший чоловік не зможе вгамувати це бажання. Тоді Гайа сама покличе його. 

А свято, яке Сін збирався влаштувати в Ріведі, можна й відкласти на кілька днів. 

Тешеб хотів, щоб Гайя на ньому  так чи інакше була присутня, нехай навіть як проста гостя. Зрештою все це робилося  заради неї.

Тешеб сів за кермо.

Але тут двері з боку пасажирського сидіння відчинилися і до салону прослизнула Гайя.

–  Врахуй! –  без передмов почала вона, – я прийшла, тому що...

– Не важливо, чому! Головне, що прийшла! –  обірвав її Тешеб.

Машина миттєво зірвалася з місця і понеслася.

–  Але я не збиралася їхати з тобою! –  вигукнула Гайя.

На це Тешеб лише байдуже зсунув плечима.

– Зупинися! Чуєш, зупинися! –  злякано,  надривно закричала дівчина, –  я не хочу!

– Вгамуйся, –  він простягнув руку, поклав долоню на її голу ногу і ковзнув углиб, під коротку спідницю, –  Заспокойся. Прошу тебе...

Гайя прикусила губи, із завмиранням серця очікуючи більш відвертих дотиків, але Тешеб нічого робити не став, тільки злегка погладжував атласну шкіру на вивороті її стегна.

–  Куди ми їдемо?

–  Туди, де зможемо, нарешті, поговорити і звідки ти не зумієш втекти...

Машина дедалі набирала швидкість. Гайя бачила, що вони вже давно йдуть не міською трасою, а в  якомусь паралельному просторі. 

Спершу електричні вогні злилися в смуги, потім стали перетворилися на  ледь помітні спалахи, а потім й зовсім зникли – машина мчала з жахливою швидкістю, і, судячи з усіх відчуттів, не тільки в просторі, а ще й у часі.

–  Ти мене викрав –  це незаконно!

– Опісля, якщо захочеш, я поверну тебе до твого бразильського чаклуна, рівно в ту  саму мить,  коли  ти його залишила... Він і не помітить нічого.

–  Подумаєш! –  фиркнула Гайя.

Нарешті, вони вискочили з густої, непроникної темряви. В обличчя вдарило біле, сліпуче світло.  Гайя міцно заплющила очі.

Машина поїхала повільно і зупинилася, немов загрузла в чомусь.

–  Приїхали.

Гайя почула як грюкнули дверцята. 

Вона, не розплющуючи очей, намацала ручку, відчинила двері зі свого боку і лише тоді наважилася подивитися.

Навколо розкинувся чудовий світ: синій океан і білий пісок,  величезні зарості папороті й  громадні дерева, яких Гайя     ніколи  в житті не бачила.

Тешеб   мовчки роздягнувся, пірнув у пінні хвилі і  зник у глибині. 

Гайя зітхнула і сіла біля води, скинувши важке взуття.  

Вона машинально провела долонею по світлій сорочці Тешеба, кинутій на піску. Спершу вона теж хотіла скинути одяг, але не відважилась. 

Прикривши очі від сонця,   дівчина почала вдивлятися у океанські  хвилі.

–  Тешебе!

Він  винирнув у самого берега, вийшов із води й мовчки ліг на пісок, очима в небо.

Гайя з  відчаєм  дивилася на його могутнє,  смагляве, оголене тіло.

– Навіщо ти мене сюди привіз? – тихо запитала вона.

– Щоб ти заспокоїлася. Це –  світ без людей, прадавній світ...

Не втримавшись, дівчина провела долонею по його грудях і застигла, не сміючи опуститися нижче.

– Тешебе... Я сумувала за тобою, –  прошепотіла вона і, піддавшись пориву,  тицьнулася  обличчям йому в пах, із насолодою відчуваючи  губами його тіло – таке бажане і вабливе, яке  миттєво  відкликнулося на її пестощі.

Тешеб поклав долоню на її потилицю.

–  Чаклун не зміг вгамувати твою пристрасть?

–  Ні, –  Гайя злегка підняла голову, –  Та в нас і не було нічого...