Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

поперед мене, поки я вимикав панель приладів. Я вистрибнув слідком за Мері й побачив, що вона стоїть, захоплено витріщаючись на мою хижку.

— Як же тут гарно, любий!

— Так, нема нічого кращого за гори Адірондак, — погодився я. Сонце висіло низько на заході, а в повітрі висіла легенька імла, створюючи чудесний глибокий стереоефект, який траплявся лише тут. — Я навмисне вибрав цю місцину через навколишню панораму.

Мері озирнулася довкола і сказала:

— Так, але я мала на увазі не це, а твою хатинку. Ходімо всередину просто зараз.

—Ходімо, — погодився я. — Але це — звичайнісінька хата.

Саме такою вона завжди й була — навіть без басейну всередині. Я зробив її такою навмисне, щоб, приїжджаючи сюди, не відчувати, що притягнув із собою все місто. Каркас являв собою звичайну конструкцію зі сталі й скловолокна, але я ушляхетнив її штучними колодами, які можна було відрізнити від справжніх, лише поштрикавши їх ножем. Інтер’єр був так само невигадливим — велика світлиця зі справжнім дров’яним каміном, товстими килимами простих кольорів і великою кількістю низеньких опецькуватих крісел. Усі зручності забезпечувалися системою «Компакто спешіал», розташованою під фундаментом: кондиціонер повітря, блок живлення, радіаційна сигналізація, сервоприводи, тобто все, окрім морозильної камери та кухонного приладдя, було у підвалі — щоб очі не муляло. Прихованими були навіть стереоекрани, які ставали помітними лише під час використання. Все було зроблено заради максимального комфорту, щоб почуватися як у справжній дерев’яній хатині, але з водогоном та каналізацією.

— Як на мене, то це просто диво, — серйозно сказала Мері. — Мені не хотілося б жити у великому й примітному домі.

— Нас тепер двоє.

Я натиснув кнопку на пульті, і двері хатини розчинилися; Мері хутко вскочила всередину.

— Агов, ану, повернися! — заволав я.

Мері повернулася:

— Я щось зробила не так, Семе?

— Звісно, зробила. — Я притягнув її до себе, взяв на руки і переніс через поріг. Потім поцілував і поставив додолу. — Ось так. От тепер ти увійшла як належить до власного будинку.

Коли ми опинилися всередині, увімкнулося освітлення. Мері озирнулася довкола, потім повернулася до мене й обплела руками мою шию:

— О мій любий! Я нічого не бачу — у мене очі затуманені.

Мої теж були затуманені, тому ми взяли тайм-аут для взаємного лікування. А потім почали походжати довкола, торкаючись різних предметів.

— Знаєш, Семе, якби я планувала сама, то облаштувала б тут все точнісінько так само.

— Тут лише одна туалетна кімната, — вибачився я. — Нам доведеться трохи сутужно.

— Мені байдуже. Ба більше — я навіть рада: тепер я знаю, що ти не приводив сюди всіх своїх жінок.

— Яких жінок?

— Ти чудово знаєш яких. Якби ти планував цю хатину як криївку, то неодмінно збудував би й жіночий туалет.

— Надто багато ти знаєш!

Мері не відповіла і пішла на кухню. Я почув звідти її захоплений вереск.

— Ти чого? — спитав я, коли вона з’явилася на порозі.

— Ніколи не думала побачити справжню кухню в притулку холостяка.

— Я, до речі, досить добрий кухар. Тому мені знадобилася кухня, і я її купив.

— От і добре. Зараз я приготую тобі вечерю.

— Як знаєш — тепер це твоя кухня. А чому ти не хочеш помитися? Можеш перша скористатися душем, якщо хочеш. А завтра ми переглянемо каталог, і ти замовиш собі власну ванну кімнату. Нам доставлять її повітрям.

— Не треба поспішати, — сказала вона. — Йди мийся в душі. А я тим часом почну куховарити вечерю.

Тож я пішов у душ. Схоже, Мері не мала труднощів із системою керування на кухні, бо приблизно через п’ятнадцять хвилин, коли я, безтурботно насвистуючи, просякав теплою водою, почувся стук у двері душової кабіни. Поглянувши крізь напівпрозору стінку, я побачив силует Мері.

— Можна увійти? — гукнула вона.

— Аякже, заходь, — відповів я. — Тут багато місця.

Я відчинив двері і поглянув на неї. Вигляд вона мала дуже добрий. На якусь мить Мері завмерла, даючи мені оглянути її, і на її обличчі з’явився вираз милої соромливості, якого я ніколи не бачив раніше.

Я вдав, що страшенно здивований, і спитав:

— Мила, що з тобою? Ти, часом, не захворіла?

— Я? Ти про що? — отетеріло спитала вона.

— На тобі ніде не видно пістолета.

Мері захихикала і напустилася на мене.

— Ідіот! — верескнула вона і почала мене лоскотати.

Я ледве не заламав їй руку, але вона відповіла мені одним із найнебезпечніших прийомів дзюдо з усіх коли-небудь вигаданих в Японії. На моє щастя, я знав, як із цим прийомом боротися, і в результаті ми опинилися на долівці душа.

— Відпусти! — заволала Мері. — У мене ж все волосся вимокне.

— А яке це має значення? — спитав я, не рухаючись із місця.

Мені подобалося так лежати.

— Гадаю, що жодного, — ніжно відповіла Мері й поцілувала мене.

Я відпустив її, і ми сіли, потираючи свої забиті місця і хихикаючи. То був найкращий душ у моєму житті.

***

Ми з Мері втягнулися в домашнє життя так, наче були одружені років двадцять. Ні, не тому що наш медовий місяць був буденним (зовсім ні), не тому що не було ще тисяч обставин, які нам належало взнати одне про одного, а тому що ми вже знали одне про одного ті найвагоміші речі, які робили нас подружньою парою. Особливо це стосувалося Мері.

Ті дні, з одного боку, я пам’ятаю не надто чітко, але водночас у моїй свідомості закарбувалася кожна їхня секунда. Я перебував у веселому й трохи сум’ятному стані. Мій дядько Егберт досягав схожого ефекту за допомогою кухля кукурудзяного самогону, але ми з Мері навіть не вживали