Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

темпус, принаймні тоді. Я був щасливий; Я вже майже забув, що таке бути щасливим, і не усвідомлював, яким нещасливим я раніше був. Зацікавленим — інколи бував, так. Захопленим, веселим, збудженим — був, але не щасливим.

Телевізор ми не вмикали, книг не читали, за тим винятком, що Мері інколи читала вголос книжки про країну Оз, які я мав. То були безцінні артефакти, які лишилися мені від мого прадіда. Раніше Мері не бачила жодної з них. Вони не повертали нас назад до реального світу, а навпаки, виводили далі за його межі.

Наступного дня ми все ж таки сходили до села — мені хотілося показати людям Мері. Селяни гадають, що я письменник, і я заохочую таку думку, тому зупинився купити кілька трубок та конденсор для мого друкарського пристрою, а також рулон копіювальної стрічки, хоча я, звісно, нічого не збирався друкувати, принаймні цього разу. Я зав’язав розмову з власником крамниці про слимаків і програму «Оголена спина» — ясна річ, не виходячи за рамки свого «письменницького» іміджу. Виявилося, що тут трапилася фальшива тривога, і мешканця сусіднього міста застрелив радий постріляти поліцейський, за те що той з’явився в громадському місці в сорочці. Власник крамниці не приховував свого обурення. Я ж обережно припустив, що той неборак був сам винен, бо країна перебувала у воєнному стані.

Крамар похитав головою:

— Гадаю, ми не мали б жодного клопоту, якби кожен займався своїми справами. Господь створив людей не для того, щоб вони літали в космос. Нам треба здати всі наші космічні станції на металобрухт, і тоді все буде добре.

Я зазначив, що слимаки прилетіли сюди у своїх власних космічних кораблях, що це вони на нас напали, а не навпаки — і тут Мері подала мені попереджувальний знак: мовляв, надто багато балакаєш.

Крамар обперся долонями об прилавок і подався вперед ближче до мене:

— Ми не мали проблем до того, як почалися космічні подорожі, ви ж не будете цього заперечувати?

Я погодився.

— От бачите! — тріумфально сказав крамар.

Я замовк. Заперечувати було марно.

Після цього до села ми не ходили, нікого не бачили й ні з ким не розмовляли. Дорогою додому (а ми йшли пішки) ми проминули хатину Джона на прізвисько Цап, нашого місцевого відлюдника. Кажуть, що колись Джон розводив кіз — мушу сказати, що від нього справді смерділо козами. Він приглядав за моєю хижкою, і ми з повагою ставилися один до одного, а бачилися лише за нагальної необхідності й максимально коротко. Побачивши його, я помахав йому.

Він помахав у відповідь. Джон був одягнутий як зазвичай: плетена шапочка, блузка, шорти і сандалі. Я хотів розповісти йому, що неподалік застрелили чоловіка, який не виконував наказ про голу спину, але вирішив цього не робити. Джон був ідеальним анархістом, тому моя порада зробила б його ще впертішим. Натомість я склав долоні човником і гукнув йому:

— Пришліть до мене Пірата!

Він знову помахав, і ми пішли далі, не підходячи до нього ближче шістдесяти метрів, і це було правильно, якщо вітер дув із його боку.

— А хто такий Пірат, любий? — поцікавилася Мері.

— Побачиш.

І вона побачила. Щойно ми повернулися додому, як з’явився Пірат, — я зробив йому власні маленькі дверцята, які автоматично відчинялися на звук його нявчання, тому він мав змогу заходити й виходити за власним бажанням. Пірат — це великий розбишацький кіт, наполовину рудий перс, наполовину — «дворецький». Він увійшов поважно, сказав мені все, що думає про людей, які подовгу не бувають вдома, а потім, немовби вибачаючи мені таке прогрішення, потерся своєю рудою макітрочкою об мої щиколотки. Я простягнув руку, скуйовдив йому шерсть, і він взявся обдивлятися Мері.

Я з цікавістю спостерігав за ними. Мері стала навколішки і почала видавати звуки, які роблять люди, що знаються на котячій поведінці, але Пірат все одно позирав на неї з підозрілістю. Раптом він заскочив їй на руки і захурчав, як маленький моторчик, штовхаючи Мері головою в підборіддя.

Я полегшено зітхнув:

— От і добре. Бо мені вже почало здаватися, що він буде проти, аби ти тут жила.

Мері підняла голову й усміхнулася:

— Не варто було хвилюватися. Я вмію ладити з котами. Бо сама на дві третини кішка.

— А остання третина?

Вона скорчила гримаску:

— Колись дізнаєшся.

Мері почухала Пірата під підборіддям, йому це сподобалося, і він витягував шию з виразом непристойного й хтивого задоволення.

— Друзяка Джон піклується про нього, коли мене немає, — пояснив я. — Але Пірат належить мені — або навпаки.

— Я вже зрозуміла це, — сказала Мері. — І тепер я також належу Пірату, еге ж, Пірате?

Кіт не відповів і продовжив безсоромно підлабузнюватися до Мері, але було ясно, що він погоджувався з нею. Я й справді відчув величезне полегшення; айлурофоби не можуть збагнути, чому коти мають велике значення для айлурофілів, але якби Пірат не сприйняв Мері як законну мешканку хижки, то мені було б сумно.

Відтоді кіт був із нами — або з Мері — майже увесь час, за тим винятком, коли я виганяв його з нашої спальні. Його присутність там мене дратувала, хоча Мері з котом вважали, що я вчиняю малодушно й нешляхетно. Ми навіть брали його із собою до каньйону, коли ходили туди вправлятися у стрільбі. Я сказав Мері, що було б безпечніше залишати кота вдома, та вона тільки мовила:

— Пильнуй, щоб ти його не застрелив, адже я точно не застрелю.

Я замовк, трохи ображений. Я — вправний стрілець і залишаюся таким завдяки безустанній практиці за першої-ліпшої нагоди, навіть під час свого медового місяця. Проте ні. Це не зовсім так: з огляду на медовий місяць я не став би практикуватися у стрільбі, але виявилося, що Мері любить постріляти. Мері не просто гарний тренований стрілець, а справжній професіонал у цій справі, як знаменита Енні Оуклі. Вона й мене спробувала навчити, але каскадерська стрільба — це не для мене.