Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

продемонструвати різноманіття цієї імперії. Це також оригінальна імперія, що демонструє силу, зберігаючи позицію й діючи без об’єднаного керівництва, може і взагалі без керівництва, хоч і президент і його штаб, певна річ, впливають на політику. Уявлення про те, що це цілісна імперія, що має лише одну ціль або просуває інтереси лише однієї еліти, — надто спрощене. Цій імперії бо притаманно те, що вона організовує багато інтересів, які конфліктують між собою на внутрішньому рівні, але їхньою спільною рисою є те, що вони користуються винятковою позицією США у світі. Тож це імперія, яка не потребує ніякого Александра Великого чи Кира Великого на чолі, як і жодних районних комісарів або генерал-губернаторів, щоб триматися купи. І якщо монгольська експансія припинилася зі смертю Чингісхана, США й далі здійснює свою владу, хоч би хто сидів у Білому домі.  Провина історії?

Будь-який світовий порядок упродовж історії рано чи пізно піддавали сумніву, тому має бути вдосталь причин, щоб стверджувати, що таке не станеться з американським. Не в тім річ, що над американською імперією ніколи не зайде сонце, просто компаративні аналізи з широкими часовими межами не підтверджують висновки про засмерки США. І навіть якщо ця імперія розвалиться, то сумнівно, що Китай, принаймні в найближчому майбутньому, готовий — або зацікавлений — посісти її місце як лідера світу. Наратив американського політичного істеблішменту про те, що Китай уже прагне й планує світову гегемонію — це щонайменше просто перебільшення. Ці дві держави ще не стали на шлях неминучої війни.

Коли в могутніх світових порядках сумніваються, інтереси й підтримувані цінності стають чіткішими. Ані китайським династіям, ані Османській імперії не вдалося стримати тиск сучасного світу в Європі XVIII—XIX століть — для перших це скінчилося «століттям приниження», а другі стали «хворим чоловіком Європи». Ніхто не може впевнено заявити, що американський світовий порядок щезне, як і те, чи стоїть нарешті ця імперія на межі колапсу, але нині, у будь-якому разі, схоже, що країні вистачає ідеологічної, культурної та політичної моці, не кажучи вже про економічну й військову силу, щоб захистити свою позицію з більшим успіхом, ніж константинопольські султани, пекінські імператори або європейські колоніалісти в Лондоні, Парижі та Берліні.

Цей огляд історії Китаю та США, а також розвитку відносин між ними засвідчив, що вивчення конфліктів між Афінами і Спартою, що відбулися понад 2000 років тому, майже не допомагає з’ясувати сучасні відносини між США й Китаєм. Твердити, що один приклад або певна кількість інших історичних прикладів засвідчують те, що історія виробляє «пастки» — це зловживання історією для сучасних політичних цілей. Так «Історія» втрачає безсуб’єктність, стаючи головним героєм, а виявлені історичні «закони» — самоздійснюваними пророцтвами. Хай там як, а якщо між США й Китаєм вибухне війна, винною в цьому буде не «Історія», як запропонував у Пекіні 2019 року Кіссін­джер. Уся відповідальність лежатиме на політиках.

Частина VI. Кліматичні зміни й занепад цивілізації

«Найтемніший день людини очікує тебе.

Людська самотність очікує тебе.

Нещадний потоп очікує тебе».

«Епос про Гільгамеша», 4 000 р. до н. е.

  Історія клімату, передбачення та «Великий потоп»

Уперше в історії люди всюди — незалежно, чи європейці, чи азійці, бідні чи багаті, вірять у Будду, Ісуса, Аллаха чи атеїсти — ставлять однакові запитання про майбутнє світу. Чи живемо ми в століття посухи? Чи в століття потопу? Чи розтануть льодовики й рівень води підійметься?

Людство, схоже, згуртувалося навколо спільного занепокоєння щодо майбутнього розвитку й організації суспільства більше, ніж будь-коли в історії. Люди майже ніколи так швидко не змінювали ставлення до фундаментальних проблем, як у випадку зі змінами клімату в останні роки. Цікаво, як цей глобальний політичний рух виробив впливовий наратив про розвиток світу, порушуючи нові запитання про минуле. Водночас страх ненадійності клімату й легенди про нього сягають корінням прадавніх релігійних оповідей і культурних міфів — самого часу появи цивілізацій уздовж великих річок Азії на пустелях сучасного Близького Сходу. Планую обговорити цей парадокс і поставлю такі запитання: чи стають шумери нашими сучасниками через страх кліматичних змін і чи створюють кліматичні зміни нові сфери впливу для сучасних дельфійських оракулів?

  Минуле — не таке, як раніше

Останніми роками виник глобальний політичний рух, що прагне змінити штиб життя і споживання енергії. Уряди всіх країн поставили більш-менш чіткі цілі щодо зменшення викидів парникових газів і свого «сліду» на довкіллі. Найбільші компанії світу прагнуть здаватися кліматично нейтральними. Виникла всесвітня дискусія про проблеми довкілля й того, як їх розв’язувати. Яскравим прикладом позиції й напряму в цих дебатах є промова Ґрети Тунберг в ООН 23 вересня 2019-го. Шістнадцятирічна шведка тоді виступала на саміті ООН із питань довкілля в Нью-Йорку й під прицілом телекамер усіх ЗМІ світу сказала:

«Ви вкрали мої мрії й дитинство вашими порожніми балачками. І це мені ще пощастило. Люди страждають. Люди помирають. Цілі екосистеми руйнуються. Ми стоїмо на порозі масового вимирання видів. А все, про що ви можете говорити, — це гроші й казки про вічний економічний ріст. Як ви смієте?!»[358]

Ґрета Тунберг стала голосом майбутнього і критиком сучасності. Майбутній кліматичній катастрофі можна запобігти лише в разі радикальних і негайних змін у суспільстві. Дівчина відкидає минуле, втілення того спадку, що привів світ на «поріг масового вимирання видів», минуле сформоване «пустими словами» політичних лідерів і «казками про вічне економічне зростання». І вона вимагала жертв — зараз. Понад 500 років тому на території сучасної Мексики дорослі ацтеки скидали дітей зі скель — так вони жертвували богу дощу Тлалоку, щоб запобігти природній катастрофі. У Нью-Йорку ролі змінилися. Тепер дитина вимагала жертв від дорослих і лідерів світової спільноти. Водночас промова Тунберг чітко проілюструвала, як глобальний рух проти змін клімату ставить нові фундаментальні запитання про наше минуле.

Тож Тунберг і більшість кліматичних активістів вважають, що ліберально-капіталістична ринкова економіка й умови, що її створили, — це корінь проблеми. Коли так, історію потрібно інтерпретувати по-новому. Якщо світ стоїть на краю прірви, то, певна річ, варто притягти до відповідальності історію. І позаяк очікувана кліматична катастрофа спричинена не релігійним усесвітом, як у давніх легендах про кінець світу, а людиною й сучасним суспільством, то на історію потрібно дивитися зовсім новими очима.

Так виникають нові запитання про важливі події та процеси, через які ми опинилися в цій ситуації. Коли сьогодні стверджують, що тепер результати промислової революції й розвитку ліберально-капіталістичного суспільства стали явними, то всю появу сучасного світу варто вважати за гріхопадіння. Невже те, що багато для кого було взірцем і великим кроком уперед, виявилося шляхом до прірви? У такому разі індустріалізація й капіталізм — це не крок сходинками прогресу, як це стверджували історики останні 200 років, а початок слизької доріжки до кінця світу[359]. Чи опиниться винахідник парового двигуна Джеймс Ватт, що його звеличують у книжках з історії як батька