Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

сприймати і як свідчення могутності США — вони можуть вийти з Афганістану, суттєво не послабивши свою позицію, хоч і витративши мільярди доларів даремно. СРСР, своєю чергою, розвалився почасти через десятиліття війни в Афганістані. Такі очевидні поразки, які, однак, не мають великих наслідків, засвідчують міць американської імперії. І в сучасній історії майже нічого не вказує на те, принаймні в найближчому майбутньому, що може виникнути досить сильний антиамериканський альянс, що зможе кинути виклик їхній владі.

А як щодо астрономічного зовнішнього боргу США й дефіциту торговельного балансу? Не всі погоджуються, що це справді велика ахіллесова п’ята, адже решта економіки світу, зокрема Китай, залежить від США і є їхніми кредиторами. Коли Велика Британія нарешті перемогла Наполеона в битві під Ватерлоо 1815 року, зовнішній борг Британії, за підрахунками, становив 250 відсотків від їхнього ВВП, і британці тоді не мали в арсеналі валютних і кредитно-політичних інструментів, що їх нині мають США. А втім, британське століття однаково почалося. Це історична паралель, певна річ, не становить гарантії, що США збережуть свою позицію, попри величезні борги. Це лише нагадування, що зовнішній борг тої чи тої країни не варто переоцінювати, а варто зважати й на матеріальну основу економіки, її виробничі потужності та здатність до оновлення й реорганізації. Насправді США, починаючи від 1871 року, пережили всі кризи, всі економічні злети та падіння й однаково зоставалися найбільшою економікою світу.

Тому теорії про розпад американської імперії або про втрату її позиції на користь Китаю потрібно обґрунтовувати, щоб проаналізувати внутрішні події в США, які на таке вказують. Останніми роками в США та Європі вийшла низка книжок і досліджень, що пророкують такі сценарії. Зокрема, стверджували, що політичну поляризацію, яка домінувала в американській політиці та адміністрації в останні роки, варто сприймати як чіткий доказ занепаду еліт і культурної деградації, які — коли вірити впливовим теоріям про долю імперій — передують занепаду. Однак цю частину сучасної історії в ширшій компаративній перспективі можна також інтерпретувати протилежно: те, що ця поляризація може відбуватися одночасно з посиленням культурної гегемонії США та військової влади, свідчить про міцну політичну систему. У цій важливій сфері США мають перевагу, як порівняти з Китаєм, — суспільство зостається дієвим тоді, коли Вашингтон здається недієвим і вгрузлим у внутрішні конфлікти, навіть коли на вулиці великих міст виходять тисячі демонстрантів проти встановленої системи. Суспільство Китаю, своєю чергою, упродовж своєї тривалої історії завжди було найефективніше, коли залежало від сильного, об’єднаного й авторитарного держкерівництва, яке, своєю чергою, виявлялося вразливим до зовнішніх і внутрішніх потрясінь. Коли була загроза політичного конфлікту, тут за традицією використовували величезний державний апарат проти порівняно слабкого й неорганізованого громадянського суспільства.

В американської імперії також із плином часу виникли риси, яких бракувало Британській імперії і які зазвичай ігнорують через вузьку часову перспективу й обмежені одиниці порівняння. Ідеться про те, що США поступово стали етнічно складеною імперією, на противагу Британській, яка зоставалася винятково британською. Так США отримують потенційну політичну легітимність у глобалізованому світі, що її завжди бракувало британцям і що однорідному Китаю ніколи не мати. Американська імперія в ХХ столітті, безумовно, була імперією білошкірих, адже чільні політичні й економічні посади обіймали лише білі чоловіки. Однак через історичні зміни в американському суспільстві все радикально змінилося. Лише від 1965 року в США іммігрували 59 мільйонів осіб із Латинської Америки та Азії. За прогнозами, білошкірі опиняться в меншості до 2050 року. Структура населення стає чимраз строкатішою й це трапляється чимраз швидше. Це одна з причин, чому так багато людей воліють мігрувати саме до США — так вони можуть опинитися в країні, де вже є велика діаспора їхніх земляків.

Хоч дослідження постійно засвідчують, що «кольорові» меншини обіймають менше чільних позицій, США в останні десятиліття вперше в її історії очолювали афро-американські політики — від Барака Обами до Кондолізи Райс і Коліна Павелла. Як порівняти з майже всіма іншими країнами, хоч Німеччиною, хоч Францією або Англією — і зокрема Китаєм, — це особливість. Хоч і найпотужніші бізнесмени досі білошкірі, чимраз більше лідерів цієї галузі засвідчують на власному прикладі, що американська економіка також стає мультикультурнішою за інші великі економіки. Мультикультурне суспільство американської імперії також чітко помітне в американській культурі та спорті.

Спостерігаючи за боротьбою рас за свої права в 1960-ті після війни у В’єтнамі й у 2000-х, багато хто стверджував, що США як суспільство і як дієздатна політична спільнота от-от розколються. Не можна, певна річ, точно сказати, що такого не станеться. Позаяк цей конфлікт порушує фундаментальні проблеми, він може — якщо всі сторони не врегулюють суперечності в розумний спосіб — призвести до того, що США поступово буде складніше керувати. Та якщо проаналізувати історію США в ширшій перспективі, можна виявити, що такі політично-ідеологічні конфлікти, які закінчувалися публічними «переговорами» економічного й політичного характеру, радше поступово посилили мультиетнічну рису США та її імперії. Уміння жити поруч із таким розмаїттям і вміння розв’язувати такі конфлікти може виявитися однією зі стратегічних переваг США відносно Китаю. Серед учених немає згоди, наскільки це сприяє або не сприяє внутрішньому розвитку США, але імідж США на міжнародній арені як мультикультурної держави — це безперечно перевага.

Інша риса, на яку варто зважати в кожному аналізі позиції США в майбутньому, — збільшення розбіжностей і поляризація в американському суспільстві. Низка книжок і безліч коментаторів дійшли висновку, що «американська мрія» — гасло, яке відбивало та створило американський оптимізм, — померла, що це міф, чистісінька ностальгія. Такі дослідження підтверджує статистика в низці сфер. У 2018 році 1,4 мільйона американців намагалися накласти на себе руки, з яких 48 344 це вдалося[354]. У 2018 році зафіксовано 67 367 смертей від передозування[355]. У 2019 році понад пів мільйона громадян жили без даху над головою[356]. Економічна нерівність збільшилася в останні роки — один відсоток найбагатших контролює 40 відсотків усіх статків в американській економіці, де найвищі 0,1 відсотка контролює понад 20 відсотків — утричі більше, ніж наприкінці 1970-х. Як порівняти з покращенням економічної ситуації, що вплинуло на більшість американців ще після кінця громадянської війни у 1860-х, це нова риса в американській політиці.

Крім серйозних економічних та етнічних суперечностей, у політичному житті США з роками посилюється поляризація. Через це багато спостерігачів заявили, що «американська імперія зайшла в глухий кут» і спіраль смерті годі зупинити[357]. Як порівняти з іншими країнами, зокрема з Китаєм, США постійно роздирають на шматки внутрішні суперечності — між багатими й бідними, між чорними й білими, між голлівудськими цінностями й консервативними цінностями, між науковою раціональністю та креаціоністами, між вірними прибічниками Трампа 2020 року й між затятими ненависниками його ідеалів. Багато спостерігачів стверджують, що США перестали вірити в себе і свої цінності та традиції, коли інші вказують, що лише в одному місці на планеті ти можеш зайти в бар і тихо сказати ім’я батьківщини, як за хвилину всі — багаті й бідні, чорні та білі, навіть демократи з республіканцями — підіймуться і кричатимуть у такт, усміхаючись: «США! США!»

Отже, американська імперія парадоксальна, як це й було, щоправда, у регіональному контексті, у часи Джефферсона. Тепер картину «Американський прогрес» Ґаста, Статую Свободи, бомбардувальники над іншими країнами та фільм Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні» потрібно об’єднати в один витвір мистецтва, щоб бодай трохи