Жоель Діккер - Книга Балтиморів

скориставшись нагодою, понишпорили в Александриній кімнаті. Розповіли мені про це в День подяки, і Гіллель показав те, що знайшли вони у неї в шухляді. То був шмат картону з намальованим на ньому червоним серцем.

— Ви залізли до її кімнати? — приголомшено запитав я.

— Атож, — потвердив Гіллель.

— Та ви з глузду з’їхали!

Гіллель страшенно був лютий на неї.

— Чому вона не сказала, що в неї є друг?

— А хто вам сказав, що він у неї є? — запитав я. — Може, це давня якась річ.

— І у ванній у неї дві зубні щітки, — докинув Вуді.

— То ви й у ванну заглянули?

— А чого там соромитися. Я подумав, що вона наша подруга, а друзі все одне одному розповідають.

— Що ж, — сказав я, — добре, як у неї хтось є.

— Авжеж, добре.

— А мені здалося, ніби це вас дратує…

— Таж ми друзі, то, гадаю, вона могла б нам про це сказати.

Дружба, що узаконювала їхню трійцю, таїла в собі набагато глибші почуття, попри ту угоду, яку ми уклали в Гемптоні.

Упродовж наступних місяців вони тільки й думали про Александриного коханця. Їм кортіло дізнатися, хто ж він. Коли вони навпростець запитали її про це, вона заприсягнулася, що нікого не має. Вони від того ще дужче затялися. Ходили за нею назирці студентським містечком. Щоб прослуховувати її телефонні розмови, вони скористалися старим радіомікрофоном, який задля цього прихопив із дому Гіллель. Розпитували навіть Патрика, але той нічогісінько не знав.

У травні 2000 року ми були присутні на церемонії вручення Александрі диплома.

Коли закінчилась офіційна частина, Александра скористалася метушнею й тихенько втекла. І не помітила, що слідом за нею подався Вуді.

Вона пішла до корпусу природничого факультету, де на неї вже чекав я. Угледівши мене, Александра кинулася мені на шию й почала цілувати.

І тоді до нас підбіг Вуді й приголомшено закричав:

— То це, значить, ти, Маркусе? Це ти був її хлопцем весь цей час?!

24

Того травневого дня 2000-го року я мусив усе розповісти і пояснити Вуді.

Ніхто, крім нього, не знав про те чарівне кохання, що виникло в нас із Александрою.

Наші стосунки поновилися восени після останнього мого перебування у Гемптоні. Я повернувся до Монклера з досадою, що зустрів її, і усвідомлюючи, як її кохаю. І ось за кілька тижнів виходжу я з ліцею, аж бачу — стоїть на паркувальному майданчику її авто, а вона сидить на капоті. Я так схвилювався, що не зміг цього приховати.

— Александро, що ти тут робиш?

Вона насупилася.

— Тебе захотіла побачити…

— А я гадав, ти з дітлахами не водишся.

— Сідай, дурнику.

— І куди ми поїдемо?

— Ще не знаю.

То й куди ж ми їхали? Дорогою життя. Від того дня, коли я сів поруч із нею в автомобіль, ми більше не розлучалися й пристрасно кохали одне одного. Ми весь час зідзвонювалися, весь час листувалися, вона слала мені посилочки. Приїздила в Монклер вихідними, часто і я їздив до неї у Нью-Йорк чи Медісон стареньким авто моєї матінки, на повну гучність вмикаючи радіо. Ми здобули благословення моїх батьків і Патрика Невіля, який пообіцяв нікому нічого не казати. Нам здавалося, що ліпше буде, як мої брати нічого не знатимуть про наші стосунки. Отак я порушив присягу Ватаги Ґольдманів ніколи не зазіхати на Александру.

Наступного року, коли я вступив на філологічний факультет Берроузького університету, ми були на відстані години їзди одне від одного. Мій сусід по кімнаті, Джаред, вихідними не бував там, тож вона приїздила до мене. І я робив те, чого ніколи не робив досі з братами: обманював їх. Брехав їм, щоб бути з Александрою. Казав, ніби їду до Бостона чи Монклера, а сам був із нею в Нью-Йорку. А як вони бували в Патрика Невіля в Нью-Йорку, то ми тішилися у ліжку в Медісоні.

Та попри це я страшенно ревнував, коли бачив її з ними в університеті, ревнував до тієї приязні, що була в неї з Вуді та Гіллелем. Аж якось вона сказала мені: «Ти ревнуєш мене до своїх братів, Маркусе? Та ти геть здурів! Ви всі троє вже цілком показилися». І вона казала правду. Не було в мене ніколи власницького почуття, не боявся я суперників, проте члени Ватаги Ґольдманів викликали в мене жах. Якось вона сказала таке, що вразило мене простісінько в серце: «Ти виграв, Маркі. Ти завоював мене. Що ти ще хочеш? Сварити мене за те, що я з’їла гамбургер із твоїми братами?»

Я повернув її в царину музики. Заохотив її домагатися своєї мрії. Змусив знову грати в нью-йоркських барах, писати музику в кімнаті університетського містечка в Медісоні. Скінчивши навчання, вона вирішила взяти свою долю до рук і готувалася підписати угоду з нью-йоркським продюсером, щоб розпочати кар’єру.

Вислухавши мене, Вуді пообіцяв не розповідати про це Гіллелеві.

Він не осудив мене. Просто сказав: «Що ж, тобі поталанило, ти запопав її, Маркі», — й дружньо ляснув мене по плечу.

На третьому курсі університету, восени 2000-го року, Вуді цілком присвятив себе футболові та Коллін, з якою дуже зблизився. Нам було по двадцять років.

Гадаю, він дуже сумував за Александрою. Та ніколи не казав про те Гіллелеві й гоїв свій смуток спортом. Він безперестану тренувався. Часом бігав по двічі на день, як бувало за часів спеціальної школи. Він став чільним гравцем «Титанів». Команда вигравала матч за матчем, а він сягав нових вершин. Йому цілком присвятили один із випусків університетського часопису.

Щодня приїздив він до Коллін на автозаправку. Гадаю, йому треба було, щоб хтось думав про нього. Коли він показав їй той часопис, вона сказала, що пишається ним. Та наступного дня він побачив у неї на шиї синці. У нього аж кров у жилах захолола.

— Що сталося? — запитав він.

— Іди собі, Вуді.

— Це Люк таке зробив, Коллін? Твій чоловік б’є тебе?

Вона благала його піти, і він послухався. Коли за три дні він приїхав до заправки, вона подала йому таємний знак, що сюди не треба заглядати. Четвертого дня вона чекала надворі. Він вийшов з авто і підійшов до неї. Не сказавши ні слова, вона взяла його за руку і попровадила в комору. Там кинулася до нього і щосили обняла. Потім поцілувала.

— Коллін… Ти повинна сказати мені, що сталося, — прошепотів Вуді.

— Це Люк… Він знайшов часопис у шухляді за прилавком. І розлютився.

— Він побив тебе?