Жоель Діккер - Книга Балтиморів

їхніх домашніх матчах і навіть на зовнішніх іграх, втрачаючи деколи по кілька годин у дорозі. Гіллелеві він завжди пропонував їхати з ним, тож матчі вони відвідували разом.

Гадаю, Патрикові подобалося товариство Гіллеля і Вуді, бо щоразу, коли він спілкувався з ними, це трохи нагадувало йому Скотта.

З ними він робив те, що хотів би робити вдвох із сином. Від другого семестру в Медісоні футбольний сезон завершився, й він запросив хлопців приїжджати до нього в Нью-Йорк. Вони із захватом розповідали мені, яке розкішне його помешкання: краєвид, джакузі на терасі, телевізори в кожній кімнаті. Небавом вони почувалися там як удома, розглядали мистецькі витвори, курили його сигари і смакували віскі.

На весняні вакації 1999 року він запросив їх до Гемптона. Після закінчення іспитів в університеті вони приїхали до мене в Монклер на чорному «феррарі», яке Патрик їм позичив. Я запропонував пообідати десь у місті, та в їхньому авто були тільки два сидіння, тож мені довелося взяти стареньку материну «хонду сівік», тоді як вони мчали зі страшенним ревиськом і швидкістю метеора. Під час обіду з’ясувалося, що вони трохи переглянули своєї кар’єрні плани. Нью-Йорк переміг Балтимор, економіка перемогла право.

— Працювати треба в фінансовій царині, — сказав мені Гіллель. — Щоб ти тільки бачив, як живе Патрик…

— Ми обідали зі спортивним директором «Джаєнтс», — сказав Вуді. — Навіть були на їхньому стадіоні в Нью-Джерсі. Він сказав, що наступного року до мене приїде представник від них.

Вони показали мені світлину, де обидва стояли на стадіоні команди «Джаєнтс». Я уявив, як за кілька років стоятимуть вони там, святкуючи перемогу команди в Супер-боулі, зірковий квотербек Вуді та його майже-брат Гіллель, новий золотий хлопчина, якого з радістю прийме до себе Волл-стріт.

На початку другого року їхнього навчання в університеті сталася одна подія.

Якось повертаючись до містечка п’ятою автострадою, на п’ятій милі після мосту Лебанон Вуді мало не збив молоду жінку, що йшла узбіччям. Було вже темно. Він відразу ж зупинився і вискочив із авто.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

Вона плакала.

— Дякую, все добре, — втерши сльози, сказала вона.

— Небезпечно отак іти шляхом.

— Я буду уважна.

— Сідай, підвезу, куди тобі треба, — запропонував Вуді.

— Ні, дякую.

— Сідай, кажу.

Урешті вона погодилася. Ввімкнувши світло в салоні, Вуді подумав, що наче десь уже її бачив. То була гарна дівчина, з коротким волоссям. Обличчя її було наче знайоме.

— Ти навчаєшся в Медісоні?

— Ні.

— Певна, що з тобою все гаразд?

— Так. Я не хочу розмовляти.

Далі він їхав мовчки. Вона попросила висадити її на в’їзді до Медісона, коло безлюдної автозаправки.

Її звали Коллін. Вуді прочитав це наступного дня на її бейджі, побачивши дівчину за прилавком тієї автозаправки, де покинув її напередодні.

— Я так і знав, що десь тебе бачив, — сказав він. — Висадивши тебе тут, тільки тоді й уторопав.

— Прошу тебе, не говори про це. Заправився вже?

— Повний бак, третя колонка. І ще дай мені ці шоколадки. Мене звати Вуді.

— Дякую, що підвіз, Вуді. Прошу тебе, більше не треба говорити. З тебе двадцять два долари.

Він простягнув їй гроші.

— Коллін, у тебе все гаразд?

— Усе.

Увійшов іще один клієнт, і вона попросила Вуді забратися.

Він послухався. Дівчинна бентежила його.

Коллін була єдиною продавчинею на автозаправці. Цілими днями була там сама. Їй, либонь, не було і двадцяти двох років, за плечима тільки ліцей, та вона вже вийшла заміж за одного чолов’ягу з Медісона, водія далеких рейсів, який по кілька днів на тиждень збував у дорозі. Мала сумний погляд. І ніколи не дивилася клієнтам у вічі.

Увесь світ для неї обмежувався автозаправкою. Певне, тому вклала в неї всю свою душу. Крамничка була там охайна і завжди повна товарів. Стояло навіть декілька столиків, де клієнти могли випити кави чи з’їсти стандартний сандвіч, що вона для них підігрівала у мікрохвильовці. Від'їжджаючи, клієнти залишали їй на столі невеличкі чайові, які вона ховала в кишеню, не кажучи про них своєму чоловікові. Коли була хороша погода, вона виносила столи зі стільцями надвір, на моріжок, який облямовував автозаправку.

У Медісоні небагато куди можна було піти, і студенти збиралися в одних і тих же місцях. Коли Вуді з Гіллелем хотіли побути самі, то їздили на автозаправку.

Та нічна зустріч із Коллін збентежила Вуді, й він почав частіше заглядати до заправки: то йому треба було купити жуйку, то рідину для чищення скла. Він частенько брав зі собою Гіллеля.

— Чому ти туди їздиш? — урешті запитав Гіллель.

— Щось там негаразд… Хочу збагнути, що ж саме.

— Скажи ліпше, що закохався в неї, та й край.

— Гілле, ця дівчина ішла вночі автострадою й плакала.

— Може, з автомобілем сталося щось…

— В її очах був жах. Вона боялася.

— Кого?

— Хтозна.

— Вуді, не можна всіх захищати.

Отож частенько бував він на заправці й урешті приручив Коллін. Вона стала вже не така скута і навіть часом вступала з ними в розмови. Продавала їм пиво, хоч вони ще були неповнолітні. Сказала, що нічого за це їй не буде, тому що батько її чоловіка, Люка, начальник місцевої поліції. А сам Люк був дивний чолов’яга, як охарактеризували його мої брати. Загонистий, завжди неприємний. Вуді, що декілька разів зустрічав його на автозаправці, не любив Люка. Казав, що коли його бачить, у нього виникають якісь дивні почуття. Коли той чоловік бував у місті, Коллін поводилася по-іншому. А як він їхав у рейс, вона здавалася щасливішою.

Якось і я заглянув на ту заправку під час однієї зі своїх поїздок до Медісона. Відразу ж помітив, що Вуді їй подобається. Дівчина якось по-особливому дивилася на нього. Та й усміхалася вона лише тоді, як розмовляла з ним. То була недоладна, мимовільна усмішка, яку вона відразу ж намагалася погасити.

Спершу я гадав, що Вуді має якісь почуття до Коллін. Та незабаром втямив, що це не так. Обидва мої брати любили тільки одну дівчину — Александру.

Александра була на четвертому і останньому курсі університету. Потім вона поїде. Лише вона була в думках моїх братів. Минуло трохи часу, і я збагнув, що непорочної дружби їм замало. Їх не задовольняло те, що вони разом живуть у містечку, ходять у кав’ярні й на футбольні матчі. Їм кортіло більшого. Хотілося її кохання. Упевнивсь я в цьому, коли побачив їхню реакцію на те, що вона з кимось зустрічається.

Якось Патрик Невіль запросив їх на вихідні до себе додому, і вони,