Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Старша сестриця міркувала ще ось про що: що відчуває матір благословенних островів і всього сущого на них, коли дивиться на цих калік? Напевно, її серце розривається від горя, а очі, що звикли споглядати лише прекрасні витвори, наповнюються сльозами. Та  вона на диво  виявляла до своїх новонароджених  дітей стільки ніжної любові, скільки й до тих, що з'явилися на світ набагато раніше за них. Вона пестила їх замість того, щоб сказати: «Краще б ви ніколи не з’являлися на світ!» і зрештою дала материнську настанову:

     – Яке жахливе місце! – простогнала Ідзанамі, повертаючи голову то вправо, то вліво. – Чи варто дивуватися, що тут народжуються лише нещасні створіння! Якби тут було більше світла, вони не були б такими убогими.

 Подумки пані лисиця з нею погодилася. Для того, щоб намалювати картину, художник розстеляє перед собою білий, а не чорний аркуш рисового паперу і вже потім береться за пензлик. Бо, незважаючи на урочистість, чорний колір для фону не годиться.

 – Всім вам, діти мої, – вела далі Ідзанаиі, – слід залишатися біля мене, поки мій божественний брат не повернеться до царства мертвих. Коли настане цей день, на який я так чекаю і про який мрію, тут все зміниться. Він змінить тутешній порядок, а тіло, до якого ви нині горнетеся, розвіється легким попелом. Ваша мати покине вас, і, можливо, більше ми ніколи не зустрінемося, – замовкла і незабаром знову заговорила: – Усі ви народжені смертними. У жодному з вас не горить іскра божественного натхнення. У цьому ви всі обділені. Ви будете старіти і вмирати і, можливо, я сама стану свідком вашої смерті, якщо термін, відпущений вам, буде коротким. Що буде з тими, хто переживе мене, я не знаю. Одне вимагаю: доки в моєму тілі ще жевріє життя, залишайтеся зі мною і не покидайте Печального Склепу. Коли ж воно остигне,  ідіть, куди захочете.

     Нині пані лисиця виразно відчула, що час її настав. Все, що мало статися, сталося. Немає різниці, скільки ще демонів народить Ідзанамі. Вона поклала цьому початок, і це – найголовніше. Більше Нічна Пані чекати не збиралася. Вона сміливо покинула своє укриття і виступила на світло видимою для всіх.

     – Стійкість, з якою ви зносите муки, воїстину заслуговує на захоплення, – похвалила вона. – Проте своїм дітям ви сказали неправду. Ваше майбутнє вам добре відоме.

     Застогнавши, Ідзанамі-но камі спробувала повернути голову, але шия більше не слухалася її: жили, що міцно прив’язують її до плечей, вигоріли, і вона відмовлялася коритися. Зваживши на  важке становище, в якому опинилася богиня, її співрозмовниця підійшла ближче і стала так, щоб та її бачила, не докладаючи зусиль. Фурії, що горнулися до матері, занепокоїлися, і пані лисиця змушена була зупинитися, пам’ятаючи, що все ще перебуває під владою чужого сну. Якщо вона втратить пильність, вони цілком можуть напасти і розправитися з нею.

     – Хто ви? А втім, це зовсім не важливо. Мабуть, ви – один із безтілесних духів, від яких я відмежувалася цими стінами. Виходить, і вони не можуть вберегти мене від тих, хто безцільно блукає за  ними. Ви померли в Серединній Країні, і тепер змушені переселитися сюди. Ваш досвід незначний, тому ви не знаєте, що в житті немає нічого визначеного наперед. Людина сама вирішує, яку долю прикликати з Абсолюту.

     – У такому разі, ви прийняли дивне рішення, – дорікнула кіцуне.

     – Ваша правда, – погодилася Ідзанамі. – Мені є про що шкодувати. Але від слів своїх я не відмовляюся. Майбутнє передбачити не можна. Тільки уявити, як складеться життя далі. На жаль, моє закінчується. Я повернуся туди, звідки прийшла – кінець не такий уже й поганий.

     – І все ж я наполягаю на правдивості своїх слів. Вам відомо набагато більше про свою подальшу долю,  бажаєте ви це визнавати чи ні. Звичайно, ви можете знехтувати моїми словами і страждати далі. Або можете припинити страждання  негайно.

     – Мої муки неможливо припинити. Вам нічого не відомо, – видихнула Ідзанамі. – Каяття завдає мені глибшого болю, ніж плоть…

     – Мені відомо те саме, що й вам, – різко заперечила кіцуне. – Те, про що ви зволіли забути.

     – Забути? – усміхнулася Ідзанамі. – Спогади – єдине, що підтримує мене у моєму нинішньому стані. Мабуть, мій жалюгідний вигляд вас анітрохи не зворушує? Хоча, ви маєте рацію. Я не заслуговую на співчуття.