Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

— Полінка Урусова, вгадала?

— Від вас ні в кого з нас нема, бачу, секретів. Ви фантастична жінка, Маріє Данилівно.

— Мерсі.

— Коли вже ви при цьому, прошу дати слово: почуте тут помре разом із вами... Дай вам, Боже, сто років жити.

— Звісно. — Губи Марії стиснулися в тонку лінію. — На моїх очах убили другого чоловіка. Я знайшла тіло третього. Провела кілька тижнів у брудній камері зі щурами. Що ще може мене налякати? Слухаю вас.

— Ви стривожили мене, Іване Макаровичу, — сказав Чечель.

— Давайте про всім відоме. — Старий сищик вмостився зручніше. — Тоді, у замку, Платон Якович не мав іншого виходу, крім залишити Марка в підземеллі, а Ніколу — витягнути на волю й перемістити на канапу в холі. Ми не врахували, що вбивця пошкодить дроти й позбавить замок електрики разом із телефонним зв’язком. Тож пан Чечель дістався до найближчого села, звідти привів фельдшера й пристава. Поки лікар вовтузився з обома пораненими, бо давав клятву Гіппократа, пристав подбав про поліцію. А Платон Якович нарешті зміг діяти за планом: здатися й вимагати для себе зустрічі з начальником київської поліції паном Голубовичем. Далі пан Чечель розіграв карту, здану вже мертвим на той момент Апашем: його відбили у конвоя невідомі терористи, швидко побачили помилку й великодушно дозволити втекти. Мовляв, хай не тому, але все ж таки волю дали. — Захарченко знову легенько стукнув ложечкою об кришталь. — Той день видався неабияк удалим для його превосходительства. Спершу облава у Чорному яру, потім розкрите потрійне вбивство в шляхетній родині фон Шлессерів. Серед іншого — нагла смерть депутата міської Думи. На жодні лаври Платон Якович не зазіхав, аби тільки відчепилися й дали вільно дихати.

— Усе одно мені натякнули: у Києві краще надовго не лишатися, — зауважив Чечель. — Та поки колотнеча довкола справи фон Шлессерів, я потрібен свідком. Не думав до останнього, що вийде домовитися з його превосходительством. Видно, Іван Макарович краще знає його натуру.

— Ні, — відрубав Захарченко, тінь накрила обличчя темною вуаллю. — Я був певен, що знаю. Визнаю: помилявся. Ось чому, Платоне Яковичу, вам треба забиратися з міста, а то й з губернії вже завтра.

Марія кинула тривожний погляд по черзі на обох чоловіків.

— Недаремно набилася у вашу компанію. Кажіть.

— Ви самі зробили вибір, — зітхнув Захарченко. — Пан Чечель обрав своє раніше — коли викрив Полінку Урусову й поклав край кривавим убивствам у Києві. Проте деякі знання вбивають, мосьпані.

— Ми не в театрі, мосьпане. Досить багатозначних пауз.

— Будь ласка.

Старий сищик махом перехилив чарку.

— Голубович не мав поняття, що Апаш з’явився в місті. Більше того: не знав, що з ним злигався Митя Більмо. А я знав, від Платона Яковича. Але, своєю чергою, не уявляв, що саме Апаш зухвало звільнить його й надалі допомагатиме не так шукати вбивцю, як рятувати вас, Маріє Данилівно. Тим часом мене, вірного служаку, хай відставного, мучила совість. Адже містом гуляв один із найнебезпечніших злочинців. Я міг вказати місце, де він напевне облаштувався, і не робив цього. Чесно кажучи, задовго терпів, бо все ж таки міг чимось нашкодити панові Чечелю. Та зрештою, коли про нього перестали говорити й писати, вирішив допомогти Голубовичу.

Платонові забракло повітря.

— Ви нацькували поліцію на Апаша і його людей? Ви?

— Я виконав обов’язок, синку.

— Я міг потрапити в облаву разом з ними!

— Той випадок, коли я не знав, що вам пощастить, юначе. Та це тільки початок. Ми ж говоримо про вбивство Полінки Урусової.

— Господи, яким тут боком вона?!

— Прошу вас обох слухати мене дуже уважно. — Захарченко підвівся, пройшов до дверей, щільніше причинив їх, повернувся за стіл, повторив: — Дуже уважно, прошу вас. Серед моїх давніх знайомих з київського дна є такий собі душогуб Шельменко. Він уже давно комара не скривдить, доживає потроху, скільки лишилося. Але часом старі гріхи нагадують про себе. Тож душогуба Шельменка можуть кинути в арештний дім просто так, за найменшою підозрою. Потримають у камері, потім випускають. Він не жаліється. Навпаки, дізнається щоразу багато для себе цікавого. Коли поліція провела оту облаву в Чорному яру, душогуба Шельменка вкотре злапали під гарячу руку в одному з довколишніх кабаків. Уже потім, коли випустили, я за звичкою знати більше, ніж треба, знайшов його. Бо, як ви знаєте, був причетний до того, аби облава таки відбулася. Слово за слово — і Шельменко обмовився: узимку, на початку лютого, укотре сидів на цугундері. Пам’ятаю, тоді просив через різних знайомих, аби я його видер звідти. Так от: разом із ним у камері валандався Митя Більмо, без переднього зуба. Того самого, який дивним чином зробився золотим.

— Справді, — кивнув Платон. — Сам бачив у нього в роті фіксу. Отут. — Показав пальцем місце.

— Не здивувало, звідки в босяка золото?

— Звідки в босяка — не здивувало.

— Тоді здивую: тоді, у лютому, Митю Більма схопили за підозрою в пограбуванні з убивством. І він, зі слів душогуба Шельменка, ніби вже й зізнався. Доказами приперли. Раптом його випустили, виправдали начисто. Гуляла чутка, наче доклав руку начальник поліції.

— Голубович? Навіщо...

— Цить. — Захарченко сказав це тихо й спокійно, уже не дивлячись на принишклу Марію. — Місяця не минуло, а Митя Більмо не лише вільний птах, а й блимає золотим зубом у пащі. Душогуб Шельменко — людина уважна, досвід навчив. Десь у кабаку запитали — звідки. Більмо візьми й бовкни: один жидок-дантист на Подолі постарався.

— З убивці зняли звинувачення. Випустили. У камері сидів без зуба. Як вийшов — десь дістав золото, — повторив Чечель. — Я ж казав, що ви приклад для розшукової поліції, Іване Макаровичу.

— Аби ще Голубовича при тому не згадали всує. Точніше, аби не Голубович, влучний стрілець, не застрелив Митю Більма під час облави...

— Ви знайшли дантиста! — Марія не витримала, плеснула в долоні.

— Іч, усе люди розуміють, навіть не втаємничені. — Жодної іронії, лиш дивний смуток у голосі Захарченка. — Так, відшукав. Той тремтів, але зізнався: десь під самий кінець лютого Митя Більмо приніс йому золоту каблучку. І ще кілька, як він сам казав, цяцьок. Дантиста тіпало, бо незаконно, потай скуповував крадене за півціни.