with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

-Ти не скажеш йому про це.- Промовила Мірабель, перешкоджаючи Святому шлях до Ельфа.- Не вчиняй так з ним. Благаю…

-Я не можу по-іншому.- Відповів Ніко.- І не можу без тебе. 

-Але ти робиш це не заради мене.- Вона підійшла ближче до нього.- А заради себе. 

-Якби я робив це заради себе, мене б давно тут не було.- Він спробував наблизитися до Вієро, але Мірабель миттєво направила на нього потойбічну енергію, яка переповнювала її всередині.

   Темний промінь торкнувся тієї частини тіла, де знаходилося серце і Святий відлетів на декілька метрів назад.

-Що я роблю?- Мовила до себе Бель, сповнена жахом.- Це ж Святий…

   Ніко чудово усвідомлював, що Мірабель налаштована серйозно. Він знав, що Вієро дуже важливий для неї, однак він не міг втратити її назавжди. Точно не у такий спосіб. Що ж… Знала я вже одного Хранителя, який ризикнув всім заради кохання. І ні до чого хорошого це не призвело. Природа позбувся його майже одразу. Я навіть не здогадуюсь про що думав Ніко у той момент. Маска з його обличчя зникла так само несподівано, як всепоглинаюче біле сяйво. Ніко прибрав волосся назад і глибоко зітхнув.

-Гаразд.- Мовив він до Мірабель. Він тисячі разів пожалкував, що поділився з нею шляхом порятунку звідси.- Нехай буде так, як ти хочеш. Я піду звідси і ми більше ніколи не побачимось.

-Ніколи…- Прошепотіла вона за ним.

   Потойбічна енергія вщухла навколо неї, так само, як і в її руках. Вона була ледь притомна, але раділа, що Вієро не постраждає. 

-Проте я хочу дещо взамін.- Продовжив Ніко, торкнувшись її червоного волосся.

-Я з’їхала з глузду, чи ці двоє щойно билися між собою?- Мовила Лелейн до Вієро. 

-Тут відбувається щось дуже дивне, янголятко.- Тихо відповів Вієро.- І щось мені підказує, що від нас приховують дещо важливе. 

-Яка різниця.- Лелейн спохмурніла.- Ми все одно вже мертві. 

-Ти не розумієш.- Він схопив її за руку.- Є вихід… Ніко намагався сказати мені дещо. 

-Напевно, бути мертвим так довго не дуже корисно для людей.- Лелейн звільнила свою руку, кинувши на Вієро роздратований погляд.- Любі друзі, що тут відбувається?- Вона звернулася до Ніко і Мірабель, але Святий тільки те і зробив, що вказав на пелюстковий оракул… або на Вієро.

   Лелейн нічого не зрозуміла, але запідозрила щось небезпечне. 

-В замін?- Перепитала Мірабель.- І що ж?

-Останній поцілунок. 

   Вона ледь втрималася на ногах. Її серце одразу ж відповіло на його прохання, але здоровий глузд благав не погоджуватися. Бель кохала його і для неї це було не менш боляче ніж для нього. Вона злилася через його спробу розказати все Вієро, однак не могла стерти власні почуття. ЇЇ досі тягнуло до нього зі страшенною силою. Силою, яка була більшою навіть за духовний зв’язок із Вієро. Ну, як ви могли зрозуміти, все було занадто заплутано. 

-Цілуй.- Її тихий голос розсіявся античними руїнами.

   Святий провів великим пальцем по її щоці, заводячи руку за шию. Він нахилився до неї і між ними залишилося декілька міліметрів. 

-Пробач.- Мовив Ніко і через мить Мірабель без свідомості впала у його руках. 

-Бель?- Лелейн підбігла до них, притримуючи дівчину, коли Ніко попросив її приглянути за нею.

   Вона не чула майже нічого з того, що сказав їй Ніко. Лелейн лише дивилася на заплющені очі подруги на своїх колінах. Холодний мармур був не кращим місцем для такого, але кого це цікавило.

-Чи хочу я знати про те, чому вона непритомна?- Запитав Вієро, коли Святий підійшов до нього. 

-Лише незначне порушення мозкового кровообігу.- Відповів Ніко.- З нею все буде добре. 

-Лише?- Вієро нахмурив брови.- Авжеж. Що може бути більше безпечнішим?

-Ти повинен знати дещо важливе.- Перевів Ніко тему.- Я розумію, що це звучатиме жахливо і не наполягатиму на тому, аби ти якось реагував на мої слова, але я сподіваюсь, що ти дослухаєш до кінця. Вибір буде тільки твоїм. 

-Це вже прозвучало страшно.- Вієро посміхнувся.- Кажи вже.

-Скло, під яким знаходиться ключ, як я вже казав раніше, дуже незвичайне. Воно створене в Елемстоуні Хранителем Корони, Неоном.- Святий на мить замовк.- Тобі відомо хто це?

-Звичайно.- Відповів Вієро.- Один із чотирьох Святих. 

-Я маю на увазі, яке відношення він і його скло має до тебе?- Ніко вмостився під заквітчаною аркою пелюсткового оракулу.- Про це ти знаєш?

-Так…- Розгублено мовив Вієро, сідаючи біля нього.- Ще до ріки «Вода і камінь» він створив Ельфів і Фей. Хіба не всі в курсі цього?

-Тоді слухай.- Він тяжко зітхнув.- На відміну від крил Фей, крила Ельфів нікуди не зникають і не з’являються у найважливіший момент. Вони завжди з вами. Так відбувається, тому що скла Хранителя Корони набагато більше саме у Ельфів, а не у Фей. 

-Гаразд.- Вієро зіщулився, вдивляючись на різнокольорове каміння по периметру мармуру.- Як я зрозумів, це скло і мої крила мають щось спільне.

-Багато спільного.- Виправив його Ніко.

-Якщо воно створене у Елемстоуні, то яким чином скло потрапило у Потойбіччя?

-Я можу лише припустити.- Він беземоційно дивився перед собою.- Думаю, це сталося ще до…

-До тебе.- Здогадався Ельф, коли Святий різко замовк.- То, що там з моїми крилами?

-Якщо твої крила… Якщо позбутися їх, вони перетворяться у матеріал, рівноцінний тому склу і зможуть його розбити. Вони втратять свій нормальний вигляд, більше не будуть такими тонкими і прозорими, лише те, якими вони були спочатку. 

-І я не зможу літати.- Прошепотів Вієро так, наче весь світ не мав ніякого значення.- В давнину Ельфи практикували таке. Вони створювали з того матеріалу зброю. Але чим більше світ ставав цивілізованим, тим більше забували про такі дивні способи самооборони. Востаннє таке робили більше двохсот років тому. 

-Ти знав, що таке існує?- Здивувався Ніко.

-Лише з історії, але…- Він опустив очі вниз.- Але я навіть припустити не міг, що це може допомогти нам з цим випробовуванням. Тепер зрозуміло, чому Бель не хотіла, щоб я знав про це.