with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

-Ми вже це зрозуміли.- Пробубніла Лелейн, підійшовши до пелюсткового оракулу. 

-Це скло зроблене не зі звичайного матеріалу.- Почав Ніко, не звернувши увагу на докори Лелейн.- І я здивований, що цей матеріал є в Потойбіччі, тому що єдине місце, де колись виготовляли його – був Елемстоун. 

-Це заспокоює.- Промовила Мірабель.- Ти все знаєш про Елемстоун. 

-Я не просто так сказав, що у нас проблеми.- Ніко зітхнув, відводячи її в сторону.- Цей вид скла виготовлений не звичайними смертними, а одним із Святих. Хранителем Корони. Він єдиний, з ким я так і не зміг знайти спільну мову за багато століть. Але зараз не про це.- Святий перевів погляд на Вієро, який ходив кругами навколо оракулу.- Після того, як Природа створив ріку «Вода і камінь», Хранитель Корони зачинився у собі, жодного разу не наблизившись до своєї майстерні, але, як мені відомо, колись він дав це скло на побудову Мосту Обіцянок. 

-Мосту Обіцянок?- Не зрозуміла Бель.- Що це?

-Міст між двома королівствами на іншому боці ріки.- Було видно, що йому складно навіть говорити про це.- Але це не єдине, де є його скло…

-Де ще?- Мірабель ледве спіймала погляд Ніко.- Скажи мені…  

-Крила…- Прошепотів той.- Крила Ельфів і Фей. Він є їх творцем, тому…

-Ні.- Лише губами сказала Бель, нервово смикнувши своє волосся.- Скажи, що це не те, про що я думаю.

-Мені шкода.- Тихо відповів Святий.

-Отже, якщо Ельф чи Фея зречеться своїх крил, вони набудуть справжнього вигляду і стануть рівноцінними склу оракула, так?- Сказала Мірабель до Ніко, слідкуючи за тим, аби Вієро не почув їх розмову. 

-Так. А це значить, що зможуть розбити його.

-Ні і ще раз ні.- Різко промовила Бель.- Цього не буде. Ніколи. 

-Чого не буде?- Гукнув Вієро, заглядаючи на дно оракула.- Знову починаєте свої традиційні сварки? 

   Мірабель кинула на Святого швидкий погляд і підійшла до Вієро і Лелейн, які роздивлялися оракул з усіх боків. 

-Ми програли.- Сказала вона досить голосно.- Смерть досягла свого.

-Що?- В один голос вигукнули Лелейн і Вієро.

-Це кінець.- Продовжила Бель.- Нам ніколи не пройти це випробовування. Мені шкода, що не вийшло захистити Священну Воду у Колбі, врятувати Елемстоун і… Розаліну.- Вона часто дихала, переступаючи з ноги на ногу.- Хоча без неї не буде війни… Святі, що я кажу? 

   Вона відчула руку Ніко на своєму плечі, а через мить повернулася до нього, ховаючи обличчя у його грудях. Почулися тихі схлипування. Вієро і Лелейн дивилися один на одного з широко розплющеними очима і в кожного навіть гадки не було що тут відбувається.

-Якщо чесно,- тихо заговорив Вієро.- Ми не зрозуміли нічого з того, що тут щойно сталося. 

-Я ніколи не бачила, щоб Метафізентійці плакали.- Прошепотіла до нього Лелейн.- Схоже, щось дуже погане. 

-Вона сказала, що ми програли.- Відповів Вієро.- Що могло статися, щоб зробити такі висновки? До того ж,- він озирнувся по сторонам.- Тут немає навіть натяку на величезне триголове чудовисько і на небезпечні пелюстки Проклятого. 

   Мірабель змусила себе заспокоїтися. Вона знала, що для неї немає різниці чи зможе вона вижити, але їй було шкода все те, що вона втрачала. А ще їй було шкода Вієро і Лелейн, які назавжди залишалися в Потойбіччі. Бель подивилася на Святого, в очах якого була лише прірва жалю і болю. 

-Може хтось вже пояснить чому саме ми програли?- Знервовано поцікавився Вієро.

-Хочеш, я розповім їм про це?- Прошепотів Ніко.

-Не треба.- Бель стряхнула з вій крапельки.- Я впораюсь. 

   Вона невпевнено наблизилася до них. Тіло тремтіло від великої кількості стресу і перевантаження, а особливо емоційного. 

-Цього не мало статися.- Почала Мірабель, зазираючи в їх налякані очі.- Але ми не зможемо дістати ключ. Це просто неможливо. 

-Такого не може бути.- Ошелешено відповіла Лелейн.- Завжди є вихід. Минулі випробовування підтвердили це.

-Цього разу, на жаль, виходу немає.- Бель не могла дивитися на Вієро, не могла брехати йому.- Ніко повернеться в Елемстоун. Не знаю що буде з Проклятими, коли він їх зустріне перед тим, але він має намір забрати Священну Воду у Колбі. Невеличка компенсація за те, що ми добровільно здались.  

-То… Ми тепер тут назавжди?- Голосу Лелейн майже не було чутно.- Ми покидаємо Елемстоун?

-Коли я залишу Елемстоун без шансу на зворотній квиток, це значитиме, що я помру насправді.- Сказала Мірабель.- А отже, що Прокляті і Смерть більше не зможуть потрапити туди. Ніко поверне елемент річці, а Розаліна почне війну. Все буде так само. Тільки вже без нас.  

-Що нас чекає потім?- Запитала Лелейн.

-Я не знаю. Проте… Можливо Смерть помилує нас і відправить у далеке затишне місто десь в Потойбіччі на вічні муки.- На її обличчі з’явилася ледь помітна сумна посмішка.- В будь-якому разі це буде краще ніж змусити рідну людину страждати заради порятунку. 

   Лелейн обперлася на пелюстковий оракул, зазираючи у далечінь. 

-Знаю, що ти ніколи не пробачиш мені за це, але ти навіть не уявляєш що я відчуваю, коли лише подумаю про те, що ти залишишся зі Смертю в одному світі.- Несподівано сказав Святий до Мірабель. 

   Здійнялося яскраве сяйво, а його тіло вкрилося білими шатами. Ніко торкнувся своєї Али, після чого послідували потужні хвилі вібрації, які можна було навіть бачити. Він наблизився до Вієро, який зовсім заплутався у тому, що тут коїться. Ельф лише зі здивованими очима витріщався на Святого, який ставав ближчим до нього з кожною секундою. 

-У нього все добре?- Вієро перевів погляд на Мірабель.            

   Та стояла і розгублено кліпала. Вона не могла дозволити Ніко зробити Вієро винним у тому, що вони програли. Якби він дізнався, це б розбило його повністю. Тому вона вчинила так, як мала вчинити. Напевно… Бель зосередилася на внутрішній силі, яку повністю блокувала енергія Потойбіччя. Втім на роздуми часу не було. Простір навколо неї сповнювався темним чи то димом, чи то туман був таким густим. Руки зайнялися чорним полум’ям і навіть сама Мірабель злякалася від того, на що вона здатна. Океанних очей майже не було видно через широкі зіниці, а тіло ломило усюди з такою силою, що на мить їй здалося, що вона втратить свідомість. «Нехай це буде свідомість, ніж Вієро».- Подумала дівчина.- «Точніше, його крила». Вієро значив для неї забагато, аби дозволити йому відрізати власні крила заради їх порятунку. Вона ладна була пожертвувати всім заради нього, інакше він більше б ніколи не був тим Вієро, якого вона любила. Він і без того вже ним не був, але знав про це тільки сам Вієро. Мірабель бачила як смерть Касаліна вплинула на нього і не хотіла, аби він страждав ще більше. Він не заслуговував всього цього. І її не переймало те, що їх чекатиме вічне життя у Потойбіччі. Головне було те, що це ніяк не могло вплинути на Елемстоун.