Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Скільки натхнення й жартівливої вигадливості було в промові Коконна, стільки чулості, п’янкої сили й лестивої покірності вклав у свої благання Ла Моль.
Очі Генрієтти, що уважно слухала Ла Моля, звернулись тоді від нього до Коконна, щоб побачити, чи відповідає вираз його обличчя любовним признанням його друга. І, певне, вона знайшла те, чого сподівалась, бо, вся почервонівши, з трудом дихаючи, промовила до Коконна з усмішкою, що відкрила два ряди перлин в кораловій оправі:
— Це правда?
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна, засліплений її поглядом, палаючи вогнем тих самих бажань, що й вона. — Правда! О, пані, так, правда, правда, присягаюсь вашим життям і моєю смертю!
— То підійдіть! — сказала вона, простягаючи йому руку в забутті, яке відбилося в млості її очей.
Коконна підкинув у повітря свій шовковий берет і одним скоком опинився коло молодої жінки, тим часом як Ла Моль, якому Маргарита зробила знак підійти до неї, заступив місце свого друга.
В цю хвилину на дверях з’явився Рене.
— Тихо! — скрикнув він з таким виразом, що весь запал їх погас. — Тихо!
В товщі стіни почулося цоркання ключа в замку і рипіння дверей на петлях.
— Але, — сказала Маргарита гордо, — мені здається, ніхто не має права увійти сюди, коли ми тут.
— Навіть королева-мати? — шепнув Рене їй на вухо.
Маргарита раптом кинулась до зовнішніх сходів, тягнучи за собою Ла Моля; Генрієтта і Коконна, напівобнявшись, вибігли слідом за ними, і всі четверо зникли, як зникають, почувши непевний гомін, легкокрилі пташки, що цілувались дзюбиками на вкритій цвітом гілці.
XX. Чорні кури
Обидві пари зникли вчасно. Катерина стромляла ключ в замок других дверей саме в той момент, коли Коконна з пані де Невер уже вийшли з кімнати, але, входячи, вона могла ще чути рипіння сходів під ногами втікачів.
Вона скинула навколо інквізиторським поглядом і, з підозрою дивлячись на Рене, що схилившись стояв перед нею, спитала:
— Хто тут був?
— Закохані, які задовольнились, коли я сказав їм, що вони кохають одно одного.
— Облишмо це, — сказала Катерина, знизуючи плечима. — Більше тут нема нікого?
— Нікого, крім вашої величності та мене.
— Зробили ви, що я сказала?
— Про чорні кури?
— Так.
— Вони готові, пані.
— Ах, коли б ви були єврей!
— Я — єврей, пані? Нащо?
— Тоді ви могли б читати дорогоцінні книги, написані євреями про жертвоприношення. Одну з них я звеліла перекласти, і бачу, що євреї шукали пророкувань не в серці та печінці, як римляни, а в розташуванні мозку та в накресленні літер, написаних у мозку всемогутньою рукою долі.
— Так, пані, я чув про це від одного мого друга, старого раввина.
— Бувають, — сказала Катерина, — так виразно написані знаки, що, наче шлях пророчий, показують усе; тільки халдейські мудреці радять...
— Радять... що? — спитав Рене, бачачи, що королева не зважується казати далі.
— Радять робити досліди над людським мозком, бо він розвиненіший і має більше симпатії з волею дослідника.
— Але ж, пані, — сказав Рене, — ваша величність добре знаєте, що це неможливо!
— Трудно, принаймні, — сказала Катерина. — От коли б ми знали про це в ніч святого Варфоломія... Ах, Рене! які багаті жнива! Перший засуджений... поміркую. А тим часом обмежимось тим, і що можна... Кімната для жертвоприношень готова?
— Так, пані.
— Ходім.
Рене запалив зроблену з якихось чудних речовин свічку, запах від якої, то гострий і тонкий, то гидкий і димний, указував на різноманітність матеріалів, і, присвічуючи Катерині, перший увійшов до темної кімнати.
Катерина сама вибрала серед знарядь до жертвоприношення ніж із синьої сталі, а Рене пішов за однією з двох курок, що збентежено поводили в кутку золотими очима.
— Як поведемо справу?
— Запитаємо печінку в однієї і мозок у другої. Якщо обидва досліди дадуть той самий наслідок, доведеться повірити, особливо ж якщо наслідки збіжаться з тими, що ми мали раніше.
— З чого почнемо?
— З печінки.
— Добре, — сказав Рене і прив’язав курку на маленькому вівтарі до двох кілець, прикріплених на двох протилежних краях його, так що покладена на спину птиця могла тільки битися, не зрушуючись з місця, Катерина одним ударом розсікла їй груди. Курка крикнула тричі і випустила дух після досить довгого тріпотіння.
— Щоразу три крики, — мурмотіла Катерина, — три знаки про смерть.
Потім розрізала їй тіло.
— І печінка повернута вліво, — казала вона, — щоразу вліво. Потрійна смерть і втрата трону. Знаєш, Рене, це жахливо!
— Треба побачити, пані, чи пророкування другої жертви збіжаться з пророкуванням першої.
Рене відв’язав труп курки і кинув його в куток; потім пішов за другою, але вона, догадуючись, що чекає її, силкувалась уникнути своєї долі, бігаючи круг кімнати, і нарешті, загнана в куток, перелетіла через голову Рене, погасивши на лету магічну свічку, яку держала Катерина.
— Бачите, Рене, — сказала королева. — Так погасне наш рід. Смерть дмухне згори, і він зникне з лиця землі. Але ж троє синів, троє синів!.. — сумно прошепотіла вона.
Рене взяв у неї погаслу свічку і вийшов до суміжної кімнати, щоб засвітити.
Вернувшись, він побачив, що курка засунула голову в відтулину.
— На цей раз, — сказала Катерина, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
