Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

Тут пролунав оглушливий вибух реготу, а Еміль, явно зачеплений, сказав:

– Гадаю, ти відхилилася від теми доповіді.

– Ні. Адже ми повинні писати про рослини або про тварин. А хіба хлопчики не тварини? – запитала Нен і анітрохи не збентежившись від голосного обуреного «Ні!», яке пролунало у відповідь, повела далі:

– Лікарі теж вживають губки. Вони мочать її в ефірі й тримають біля носа людей, коли виривають їм зуби. Коли я виросту, то теж даватиму хворим нюхати ефір, щоб вони заснули й не відчували, як я відрізатиму їм руки й ноги.

– А я знаю декого, хто вбивав ефіром кішок, – сказав Демі, але Ден змусив його замовкнути, підбивши ніжки його складного стільця й накинувши капелюх на обличчя.

– Я не хочу, щоб мене переривали, – сказала Нен, насупившись від таких непристойних витівок.

Порядок негайно ж відновився, а юна леді закінчила свою доповідь так:

– У моєму творі три моралі, друзі мої, – деякі присутні при цьому забурчали, але Нен не звернула на це уваги. – Перше: тримайте обличчя чистим. Друге: вставайте рано. І третє: коли губку з ефіром докладуть вам до носа, вдихайте її сильніше й не брикайтеся ногами – тоді вам витягнуть зуби без болю. Більше мені нічого додати.

І Нен, нагороджена шаленими оплесками, сіла на своє місце.

– Це дуже, дуже пізнавальний твір, і написаний з гумором, – сказав пан Баер. – Ти добре впоралася, Нен… Ну, а тепер Дейзі.

Щічки Дейзі розчервонілися, коли вона підсіла до столика.

– Я боюся, що мій твір вам не сподобається, – скромно сказала вона. – Він не такий хороший і смішний, як у Нен. Але я не змогла написати краще.

– Нам завжди подобаються твої твори, Дейзі, – заперечив дядько Фриц, і стриманий шепіт, що пронісся музеєм, підтвердив ці слова.

Тож Дейзі насмілилася й прочитала свій маленький твір під назвою «Кішка», який всі вислухали з повним розумінням.

– Я дуже люблю котів. Це такі милі, симпатичні й чистенькі тварини. Вони ловлять пацюків і мишей, дозволяють пестити себе й прив’язуються до тих, хто добрий до них. Кішки дуже розумні й можуть знаходити дорогу звідусіль. Маленьких кішок називають кошенятами, й вони такі чарівні створіння, ну прямо дуже… У мене є двоє кошенят. Їхню матір звуть Топаз, бо в неї жовті очі. Дядько розповів мені чудову історію про людину, яку звали Магометом. У нього була красива кішка. Раз вона заснула в нього на рукаві, а йому потрібно було кудись йти. І він, щоб не розбудити її, відрізав у себе рукав. Він був доброю людиною. Деякі кішки ловлять рибу.

– І я ловлю! – крикнув Тедді й схопився з місця – йому дуже хотілося розповісти про свою форель.

– Т-с-с! – зупинила його пані Джо й посадила на місце, бо Дейзі терпіти не могла, коли її «перебивали», як казала Нен.

– Я читала про одну кішку, яка дуже спритно ловила рибу. Я намагалася привчити до цього Топаз, але вона не любить води, тому подряпала мене. Їй дуже подобається чай, і коли я граюся у своїй кухні, вона чіпає лапкою чайник доти, поки я не наллю їй трошки чаю. Топаз любить смачні речі та їсть яблучний пудинг і патоку. Інші кішки цього не їдять.

– Прекрасний твір! – крикнув Нет, і Дейзі сіла, радіючи з похвали свого друга.

– Я бачу, що Демі страшенно хочеться якнайшвидше прочитати свій твір, – сказав дядько Фриц. – Потрібно дозволити йому почати першим, а то він не витримає.

– Я вперше написав вірша! – сказав Демі, схопившись з місця, й гучним, урочистим голосом прочитав:

Я розкажу про метелика –

Напрочуд гарне створіння!

Не гірше він за джмелика,

Але менше метушіння

Він створює, коли літає.

Метелик складає крила,

Коли вночі засинає, –

Вони в нього ніби вітрила,

Про це кожна дитина знає.

Метелик живе на свободі,

Не любить будинку чи клітки,

Метелик живе на природі

Та сідає на квітки –

Жовті, червоні та сині.

В нього маленькі вуса –

Та не схожі вони на осині.

Коли я бачу метеликів,

То завжди багато сміюся!

Ці натхненні рядки привели авдиторію в повний захват, і Демі повинен був прочитати свій вірш вдруге, що виявилося для нього досить важким завданням: поет мало не задихнувся, дочитавши його до кінця на одному диханні.

– Ну, їй-богу, з нього вийде другий Шекспір! – вигукнула тітка Джо, від душі регочучи. Цей дивовижний поетичний твір нагадав їй один з її власних віршів, який вона написала в десять років. Той вірш починався такими тужливими рядками:

Я б хотіла померти тихо,

Щоб метелики лиш літали

Біля гробу мого – не лихо,

Якби вони там танцювали…

– Ну, а тепер Томмі! – сказав пан Баер, коли Демі нарешті сів на місце. – Якщо ти вжив стільки ж чорнил, скільки їх на зовнішньому боці паперу, то твій твір має бути дуже довгим.

– Це не твір, а лист. Бачте, я тільки після уроків згадав, що сьогодні моя черга, й не знав, що написати, а читати було вже ніколи. Тоді я подумав, що буде непогано, якщо я прочитаю листа, написаного бабусі. У ньому є трохи про птахів, і тому, гадаю, він згодиться.

Після такого вступу Томмі почав читати, час від часу зупиняючись, щоб розібрати свої ж власні каракулі:

– Мила бабусю, сподіваюся, що ти здорова. Дядько Джемс надіслав мені кишеньковий пістолет. Це дуже хороший пістолет, ось такий, – тут Томмі показав зборам чудовий малюнок, що зображав щось на зразок дуже складного насоса або маленької парової машини. – Пістолет заряджається ззаду й б’є дуже сильно та влучно. Я скоро стрілятиму білок. Я вже застрелив кілька птахів для музею. У них строкаті грудки, й вони дуже подобаються Дену. Він зробив з них чудові опудала. Вони зовсім як живі, сидять на дереві, тільки одна трошки схожа на п’яну. У нас недавно працював один француз, і Ейзі так смішно називала його, що я розповім тобі про це. Його звали Жермен. Вона спочатку кликала його Джеррі, а коли ми стали сміятися над нею, то стала називати його Джеремі. Коли ми й після цього сміялися, вона перехрестила француза в пана Джермані, а потім у Джеримана. Так вона й досі його називає. Я не можу писати тобі часто, бо дуже зайнятий, але я часто думаю про тебе й люблю тебе.