Франк Тільє - Пазл

Пес десь там, і він з’явиться знову.

Язики полум’я лютували, шлейф диму заповнював легені, аж паморочилось у голові. Він захлинався власним харкотинням, схопившись долонями за горло і закотивши очі. І щоразу, коли він намагався перевести подих, то вдихав лише вуглекислий газ.

Якщо він залишиться тут, то помре або від асфіксії, або від отруєння димом. У голові паморочилось.

Зробивши останнє зусилля, він нахилився до задніх лівих дверцят і обережно відчинив їх. Він викотився і рухнув у сніг. Цієї миті він зрозумів, що зараз помре, розірваний псом.

Він не знав, скільки часу минуло до того, як якась сила відірвала його від землі і відважила сильного ляпаса.

— Дедіссе, ти мене чуєш? Що ти в біса наробив?

— Йому погано. Давай занесемо його всередину, поки він не замерз повністю.

У коматозному стані Ілан упізнав ці два голоси. Це були Хлоя та Ябловські.

49

Ілан почувався заколисаним, наче дрімав на палубі ко­рабля. Від холоду німіли кінцівки та обличчя. Коли він розплющив очі, його тіло лежало на уламках розбитого вікна, з якого він виліз пів години тому. Філоза затягував його до кімнати, освітленої полум’ям від дерева та тканини, що палали на підлозі. Позаду пихтіли Хлоя з Ябловські, з білими від снігу бровами та почервонілими щоками.

— Ти важкий, як чавунна сковорідка, Дедіссе,— промовив високий брюнет, переводячи подих.

Залізши всередину, він простягнув смолоскип Фей, щоб звільнити руку. Філоза зняв з Ілана куртку, рукавички, ­тол­стовку і допоміг йому сісти під стінкою. Врятований поступово повертався до тями. Він хекав на руки, тремтячи всім тілом, і підносив їх до імпровізованого багаття. З носа капало.

— Що сталося? — спитала Фей Ябловські.

— Не знаю. Він спалив останню тачку, яка залишалась. Ми знайшли його лежачого на снігу і ледве доперли сюди.

Він потер волосся і одяг, струшуючи сніжинки.

— А тепер поясни нам, що це за фігня, Дедіссе?

— Це… Той пес,— промовив Ілан слабким голосом.— Він мене налякав. Я боявся вийти з машини і випадково підпалив її зсередини смолоскипом. Напевно, я почав задихатися і врешті-решт вибрався з неї, я більше нічого не пам’ятаю.

Хлоя підійшла і присіла біля нього, із серйозним обличчям.

— Там не було пса, Ілане. Ми нічого не бачили і не чули. Жодного сліду лап на снігу.

Молодий чоловік похитав головою.

— Ні, був, я його бачив. Він з’явився за вікном з боку водія, не даючи мені вийти з машини. Я бачив його, як зараз бачу тебе. Чому ти мені брешеш? Чому ви мені брешете?

Позаду туди-сюди крокував Гайгекс, він кусав нігті, див­лячись у підлогу, але час від часу кидав на них стривожений погляд.

— Ми тобі не брешемо,— наполіг Ябловські.— Це не ми спалили єдину машину, на якій могли вибратись звідси.

— Ну ти й…

— Там не було пса, окей? Інакше він би порвав нас на шматки після того, як зжер тебе! Ти мариш.

Ілан був розгублений, Ябловські мав рацію. Можливо, він зовсім божеволіє, в нього починаються галюцинації через ті кляті речовини, які, напевно, досі залишаються у його організмі. Він згадав дати смерті на надгробках. Це теж було марення? Він уникав розмов про це, як і про дві кімнати з увімкненим світлом,— одна на першому поверсі, друга на четвертому,— які він помітив на краю правого крила.

— Гаразд, припустімо,— поступився він.— Проте був там пес чи ні, ми все одно замкнені на території. Ворота замкнені.

— Це нормально, ніхто не повинен увійти сюди під час гри,— втрутився Філоза.— Не бачу причин турбуватися.

Ілан подивився на Хлою.

— Це ще не все,— сказав він.— Наші мобільні телефони було знищено, ключ запалювання навмисно зламано. Кайданки в’язня були розблоковані і лежали на підлозі в ма­шині.

— Підозрюю, на видному місці? — сказала Фей.

Ілан не слухав її.

— Напевно, він убив поліціянтів і тепер блукає в цих стінах. Можливо, навіть, що він убив Гадеса і тих, хто працював із ним.

Ілан наткнувся на ряд ворожих поглядів.

— Досить цієї маячні,— промовила Фей.— Я повертаюся до своєї кімнати, я втомилась.

— Це не маячня! Це правда!

— Звичайно… Якщо навіть припустити, що це правда, то хто тобі сказав, що це не постановка? Ти не думаєш, що якщо надворі немає жодної машини, то це зроблено навмисно? Ми думаємо, що ми покинуті в пастці у цій лікарні, але ця ізоляція є лише одним із факторів стресу в грі. Ця гра називається «Параноя», Дедіссе. Ти пам’ятаєш гасло «Параної»?

Ілан порився у кишені куртки і помахав аркушем.

— А це, це теж маячня? Він був у машині, серед досьє, які Гадес зібрав на кожного з нас.

Аркуш пішов по руках гравців.

— Що це таке? — спитав Філоза, у той час як Гайгекс схопив малюнок і став уважно розглядати його.

— Мапа, намальована його батьком, яка має показати місце, де заховані надважливі дослідження пам’яті. Дослідження, які не повинні потрапити до рук абикому. Його батьки були видатними науковцями.

— Були?

— Вони загинули в морі під час шторму два роки тому. Ілан вважає, що їх убили і що їхнє зникнення пов’язане з їхніми дослідженнями.

— Співчуваю, хлопче,— сказав Ябловські.— І ти так і не зміг розгадати загадку?

Хлоя вирвала мапу з рук Гайгекса, який водив пальцями по числам унизу сторінки.

— Ні, нам так і не вдалося,— відповіла вона, перевіряючи автентичність малюнка.

Ілан підвівся. Багаття на підлозі догорало, полум’я смолоскипа починало слабшати.

— За кілька днів до нашого прибуття сюди ця мапа, яка була ретельно захована в будинку Ілана, загадковим чином зникла,— пояснила Хлоя.— Тоді Ілан заявив, що її вкрали.

Ілан забрав аркуш, нахмуривши брови.

— Заявив? — повторив він, пильно дивлячись на неї.

Цього разу Хлоя не ховала погляд. Вона дивилась йому в очі не кліпаючи.

— Так, заявив. Я думаю, що мапа весь цей час була в кишені твоєї куртки. Що ти сам її туди засунув, не усвідомлюючи того. Чому жоден замок у тебе вдома не був зламаний? Тому що ніхто не заходив. Тобі вдалося переконати самого себе, що хтось прийшов украсти мапу, ти вигадав цю історію. А тепер ти продовжуєш заглиблюватися у власний сценарій.

— Це кажеш мені ти? Ти, що лежала в психлікарні з депресією? Може, ти сама клеїла ті розп’яття на двері власної квартири?

Вона спопелила його поглядом.

Фей, здавалося, тішилась із цієї ситуації, у кутиках її губ з’явилась гиденька посмішка. Вона помахала смолоскипом.

— Тепер, коли з Дедіссе все ясно і коли ми вже витратили увесь цей час марно, можна повертатися? Я хочу завтра бути у формі.

Вона пішла, усі решта пішли за нею, пронизавши Ілана розчарованими поглядами. Невдовзі молодого чоловіка огорнула пітьма. Він не хотів залишатися там наодинці, у темряві й холоді. Тож він пішов за