Семюель Беккет - Уот

Бо якби містер Нот змінював свою зовнішність, коли Уот його обслуговував, то Уот це якось неодмінно помітив би, якщо не одразу, то трохи згодом. Тому Уот і підозрював, що це відбувалося десь серед глупої ночі, коли ніхто йому не стояв на заваді і містер Нот міг прибрати будь-якої подоби. Уот тому переймався дедалі більшою певністю, що підозра його не така вже геть безпідставна, що інколи серед ночі підводився не в змозі або не бажаючи спати далі, підходив до вікна, щоб подивитися на зірки, які він колись усі знав поіменно, коли помирав у Лондоні, щоб подихати нічним повітрям і послухати звуки ночі, які дотепер його цікавили, так от тоді, у такі хвилини він бачив, як десь посередині між ним і землею, розганяючи морок, міняючи колір листя з безнадійно чорного на сірий, розсипаючи срібло по дощових краплях, якщо була злива або навіть мжичка, спалахує смужка білого світла.

Рухи містера Нота типовими теж не назвеш, крім хіба що тих, коли він обіруч водночас закривав свої лицьові отвори, себто встромляв обидва великі пальці в рот, вказівні пальці у вуха, мізинці у ніздрі, треті пальці в очі, а другі, аби посприяти пожвавленню розумової діяльності, прикладав до скронь. Але то були не жести, а діяльність, якою містер Нот займався досить тривалий час, не відчуваючи, судячи з усього, ніякої незручності.

Уот помічав у містера Нота й інші риси, інші характерні прийоми, такі собі прийомчики, як перебути деньочки, про них теж Уот міг би розказати, якби схотів, якби не був такий стомлений, такий виснажений усім тим, про що він уже розповів, стомлений додаванням і відніманням старих, давно відомих речей до і від інших таких самих давно відомих старих речей. Але йому боляче було й помислити, що ми оце зараз розлучимося і більше ніколи (на цьому світі) не зустрінемося, а я так і не дізнаюся, як саме містер Нот взував свої чоботи чи черевики, чи капці, чи черевик і капець, коли йому доводилось робити це, тобто не просто чобіт чи черевик, чи капець, а саме так. Тому він зняв свої руки з моїх рамен, поклав їх мені на зап’ястя і розповів, як саме містер Нот, відчуваючи, що час тому сприяє, доброзичливо і разом з тим з особливою хитринкою розпочинав мало-помалу боком та скоком просуватися до своїх чобіт, до своїх черевиків, до свого чобота і черевика, до свого чобота й капця, до свого черевика і капця, боком, бочечком, маленькими кроками, з простосердим нейтральним виразом обличчя, мало-помалу, все ближче й ближче до того місця на полиці, де вони стояли, зовсім впритул, щоби — шасть! — і схопити їх. А відтак, коли він взував перший чорний чобіт, коричневий черевик, чорний капець і коричневий чобіт, чорний черевик і коричневий капець на одну ногу, то другого стискав міцно-міцно, щоб він ніде не подівся, або клав його до кишені, або ставив на нього ногу, або ховав у шухляду, або в рот, щоб потім узути його на другу ногу.

Отак, розповідаючи, він зняв мої руки зі своїх рамен і позадкував через дірку до свого садка, залишивши мене самого, так що я міг тепер провести його хіба що своїми очима, провести востаннє й побачити, як він топче тіні і, спотикаючись, просувається назадгузь до свого житла. Часто він бився зопалу об стовбури дерев, потрапляв ногою в хащі і падав на спину долілиць, набік, у зарості ожини чи шипшини, чи будяка, чи кропиви. Але він миттю підводився і без скарг, без нарікань продовжував рухатися у бік свого житла, аж доки я перестав його бачити, а в полі мого зору лишилися самі тільки осики. Як з мого, так і з його будинків, які з того місця не можна булої побачити, вітер приніс дим із комина, бо о такій порі вже готували обід, ці дими то курилися окремо, то зливалися докупи, перемішувалися і танули без сліду.

IV

Так само, як колись Уот повідав початок своєї історії, не перший, а другий, через що й не четвертий, а третій, так само розповів він і про її кінець. Другий, перший, четвертий, третій — саме в такій послідовності Уот виклав свою історію. Саме так слід працювати над героїчними катренами.

Як Уот прийшов, так він і пішов, посеред ночі, яка накриває всі речі своїм покровом, особливо коли надворі хмариться.

Було це, як йому здалося, влітку, бо повітря не було таке вже геть зимне. І сталося це, як прихід його, так і вихід, теплої літньої ночі, не інакше. Наприкінці ще однієї днини, яка нічим від усіх інших не відрізнялася, Уот принаймні не бачив ніякої різниці. А казати щось про містера Нота він був неспроможний.

Містер Нот, мабуть, як і завше, лежав, ставав навколішки, сидів, стояв, робив проходку, зойкав, мугикав і замовкав, не виходячи зі своєї кімнати, так-сяк освітленої місяцем і цілим кодлом зірок. А Уот під таку годину, згідно зі своєю звичкою, сидів біля розчахнутого вікна, чув перші нічні звуки і ледь бачив перші нічні вогні як людського, так і небесного походження.

О десятій він почув крики, десь зовсім близько, ще ближче, тоді трохи далі, зовсім далеко, на сходах, поверхом вище, і знову на сходах, і так крізь відчинені двері побачив світло, яке виблимувало в темряві і поволі сходило нанівець у темряву, Артурові кроки, світло, запалене бідолашним Артуром, який о звичній порі піднімався до себе нагору, щоб відпочити.

Об одинадцятій темрява заполонила кімнату, а місяць видряпався вище від дерева. А що це дерево було низеньке і місяць сходив прудко, то перехід не зайняв багато часу і потьмарення теж.

Споглядаючи, як світло наче стрибками то спалахує, то гасне, Уот здогадався, що вже десята; так само, коли кімната поринула в темряву, він зрозумів, що вже десь одинадцята.

А коли він подумав, що, мабуть, уже перейшло за північ і він уже одягнув містера Нота в нічне вбрання і поклав у ліжко, от тоді він спустився на кухню, як і робив щоночі, щоб випити свою останню склянку молока і докурити останню четвертину сигари.

Але на кухні на стільці сидів якийсь дивний чоловік, і нічні жаринки, гаснучи, блимали на нього.

Уот запитав його, хто він такий і як сюди потрапив.