Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

заповнюючи палітурками брудне підпілля під своїми нарами. Усі сторінки книжок пішли на самокрутки. Якогось вечора я починаю закопувати групами по десять ці жорсткі картонні обкладинки. Були серед них вірші Шекспіра в перекладі Пастернака, і я також зауважив маленький автограф перекладача. Я зберігав ту палітурку ще кілька днів і запитував себе кілька ночей поспіль, чи не пригадаю бодай одного рядка великого англійського драматурга. На жаль, не пригадав жодного.

У в'язниці я зробив ще один подарунок. До мене звернувся в'язень надзвичайно дрібної статури, який на той час уже відбув кілька років у в'язниці. Я не називатиму його імені, бо йдеться про доволі відому особу. З огляду на те, що я спромігся отримати всі ті книжки, він запитав мене, чи не роздобув би я для нього сто листівок із трояндами.

— Навіщо вони тобі? — поцікавився я.

— Ні, я не скажу, бо ти сміятимешся.

Нарешті він зізнається мені, що колись одна єврейка-стоматолог приїжджала до в'язниці — перевіряла стан зубів у в'язнів, і він спромігся торкнути її великі й гарячі перса.

— …Минуло три роки після нашої зустрічі, і щодня я відправляю їй листівку з трояндами.

— Але навіщо така кількість листівок?

— Вона клеїть їх на стіни своєї спальні, де ми зустрінемося після мого звільнення.

— За скільки років? — питаю його.

— Іще тринадцять. Вона вже поклеїла дві кімнати, але просто зараз їй залишається закінчити в спальні, а листівок не вистачає.

— Де ж ти брав усі ті листівки, що вже їй відправив?

— Мої брати перетрусили весь Радянський Союз. Вони витратили всі свої гроші на поїздки та дзвінки. Тепер не хочуть більше зі мною знатися.

— А стоматолог сама не може пошукати листівки?

— Тоді це вже не буде моїм зобов'язанням. Натомість вона мені щодня надсилає свій подарунок.

Він показує мені поштовий конверт, який щойно отримав, і витягує з нього пісочного кольору волосину.

— Щоранку, розчісуючись, вона вибирає найдовшу волосину, яка залишається на гребінці, і надсилає мені. Я вже наповнив її волоссям подушку, на якій щоночі засинаю.

Щоб задовольнити його, я покраяв картон за розмірами поштової листівки й намалював троянди всіх кольорів. Місяців шість або сім я його не бачив. А того дня, коли мене звільняли, він прийшов, щоб привітати мене, і каже півголосом:

— Подумай про ванну кімнату. Там на стінах бракує троянд.

~ Неопубліковане інтерв'ю з Андрієм Тарковським ~

1978 рік. Тоніно й Лора в Москві. У районі «Мосфільму» — російської Чінечітти — вони мають за сусіду режисера Андрія Тарковського:

«Ми блукали вулицями серед кучугур снігу, щоб триматися подалі від будь-кого, хто міг би підслухати наші розмови. Якось пізно ввечері ми зустріли коло входу до моєї квартири охоронця в уніформі. Я, вдаючи невинність, ступив до нього зі словами: “Ви, либонь, змерзли. Ходімо до нас — вип’ємо кави разом з моїм другом Андрієм”. Чолов’яга страшенно знітився й утік, нічого не сказавши. То були дні великої свободи й духовності. Саме в той період зміцнилася наша дружба, і він попросив мене зробити малюнок, аби включити його в один епізод фільму “Сталкер”, що й зробив згодом. Відтак почався наш діалог, що тривав три роки. Так народилася ідея запросити Андрія, щоб він побачив дещо в нашій Італії. Відтак ми вирішили боротися за його подорож нашим півостровом. Ми це зробили — таким чином виник фільм “Час мандрів”. У такий спосіб ми спромоглися виправдати перед владою подорож Тарковського до нашої країни. Тарковський нестямно кохав Росію — коли ми мандрували Італією, він часто зупинявся, щоб мовчки дивитися на зорані поля. Якось під час нашого перебування в апулійській долині Тавольєре я запитав його:

— Андрію, на що ти дивишся, коли там, на видноколі, нічого немає?

Він відповів мені:

— Усе там є, любий Тоніно, бо зорана земля однакова в Росії та в Італії. Осьде мій світ.

А потім додав:

— Тоніно, Італія прекрасна, однак вона зупиняється при носі.

— Чому, Андрію?

— Тому що мені потрібні образи, які досягають вух, і Росія сповнена образів цього типу».

Тоніно Ґверра: Усередині вкритої зеленкуватими ранами напівзруйнованої будівлі я побачив трьох чоловіків, що сиділи в незручних позах на залишках руїн, заляпаних болотом, на краю вистеленого плиткою майданчика, зануреного в майже прозору воду на чотири пальці. Крізь діряву стелю проникає трохи світла, яке грає відблисками на воді. Ті троє, як видається, втратили надію й сидять нерухомо, майже безтурботні. Їхні тіла торкаються навзаєм, підтримуючи одне одного; і якби не драматична нерухомість, сцена справляла би враження пасторальної. Раптом злива збурює воду на майданчику. Невеликі відблиски світла переростають у спалахи, зливаючись і перетворюючи поверхню води на розжарену пластину, по якій періщать лінії дощу з великого отвору в даху. Троє чоловіків ошелешено дивляться на бурхливе світіння, що закипає перед ними у спосіб майже магічний. Однак злива раптом припиняється, і заспокоєна вода знову стає прозорою. Знову під нею з’являється покриття з плитки. Короткочасне диво скінчилося. Тоді один із трьох чоловіків збирає дрібні камінці та уламки й жбурляє їх у воду. Чи не для того, щоб відтворити різке світіння, яке бачив за мить до того, — але марно. Знову повертається нерухомість.

Усе це — частина останнього фільму, який ти показав мені щойно після монтажу, ще без звукової доріжки.

Це довгий кадр із фільму, що називається «Сталкер» — він, я вважаю, увійде в історію кіно. Шедевр, що робитиме честь російському кіно. І мене це тішить.

Андрію, розкажи мені про головного героя фільму.

Андрій Тарковський: Сталкер, бідний бурлака, що поєднує в собі риси ідеаліста й донкіхота, мешкає в халупі з дружиною й дочкою. Його «ремесло» полягає в умінні проводити тих, хто звертається до нього, у заборонену зону, в обхід поліційних та армійських кордонів. У центральній точці Зони, схоже, приземлявся, а потім відлетів космічний корабель, залишивши по собі таємничу енергію, магічну силу, здатну реалізувати висловлені людиною бажання. Фільм є історією однієї з таких поїздок: гід супроводжує в Зону письменника й ученого. Їхня пригода, звісно, ризикована, вона перетворюється на сповідь і на конфлікт між трьома учасниками, кожен з яких викладає причини, що підштовхнули його до цієї експедиції. Троє прибувають до «магічного» місця, де відбувається те, що, так само, як у детективах, не варто розкривати читачам.

Тоніно: Сталкер? Що означає це слово?

Андрій: Це вигадане слово, від англійського дієслова to stalk — підкрадатися, наближатися таємно, нишком: у нашому випадку вказує