Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

з ним спокійно і якось захищено, мов у дитинстві. Це погано? Так, це погано...» — промайнуло у неї в голові, і Яна опустила очі.

Вона роздивлялася щось на дні тієї тарілки з японським супом, її вії тремтіли, і хотілося їй плакати від тривоги та щастя, від сорому та від бажання і самій нарешті осягнути давно забуте чи й незнане досі відчуття СВОЄЇ людини поруч.

Професор Соломатін завмер в очікуванні відповіді, почуваючись ніби на натягнутому над манежем канаті чи на стежці на краю прірви, серце у нього тремтіло і пальці раптом стали холодними.

— Дайте мені два дні, — раптом видихнула Яна.

— Два дні? — здивувався Ігор.

— Так, два дні. Хіба я багато прошу?

— Ні, звичайно, ні. Хай буде так. Але... Але знайте, мені б не хотілося вас втрачати. Я ще й досі не вірю, що знайшов. Хай і так дивно... Вибачте мене за всю цю дурню, і за Соню, і за Антоніну, і за мої розмови про неї — то все залишиться за рискою, за межею...

— Не треба про це. Я тут і сама накапостила. Не знаю, як тепер себе поважати...

— Ви все зробили правильно. Це життя. Мушу вам сказати, що зробив уже один крок до з’ясування стосунків із Тонею. Навіть не чекаючи на вашу відповідь. Я все одно більше не бачу ніякого сенсу в такому нашому житті...

Яна не стала уточнювати. Ігор не вдався до деталей. Щось зробив. Якийсь крок. Дорослий чоловік. То його справи...

Спочатку вони попрощалися на вулиці біля парковки. Яна відмовилася, щоб Ігор підвіз її додому. Громадським транспортом їй було цілком зручно. Ігор пішов проводжати її до спуску в метро. Метрів за десять попереду миготіла зеленим хрестиком вивіска аптеки.

— Ви не зачекаєте хвилинку, я зараз, — раптом зупинив її Ігор і рушив туди.

Направду вже не вперше за сьогодні йому тиснуло десь за грудиною та трохи мліла ліва рука, але було не до того, таке траплялося і раніше. Тепер ніби щось пекло в грудях та віддавало у ліве плече і навіть шию зліва. Ігор прискорив крок, взявся за холодну ручку дверей аптеки, озирнувся на здивовану Яну, яка завмерла на тротуарі, кілька разів поспіль вдихнув морозного повітря і, ніби збираючись пірнати, ввійшов до приміщення. Яна озирнулася навколо — район кипів Людьми, що гуляли ввечері вихідного дня, машинами, які, мов мурахи, вічно сунули кудись кожна за своїм маршрутом, ялинковими вогнями, гірляндами, які невтомно блимали на вітринах та змійками на деревах, — місто переживало святкові дні, гуляло і загалом не дуже відчувало різницю між Новим роком та Різдвом. Раптом немов тривожний гул дзвона вдарив Яні в груди — схвильовані голоси долинули до неї від дверей аптеки. Вона зірвалася з місця і кинулася туди.

Ігор, неприродно блідий, лежав на зіставлених у ряд стільцях, а біля нього метушилися дві аптекарки в білих халатах.

— Ігоре! Ігоре! — почала трясти його за плече Яна. — Та що ж це таке?!

— Ви його знаєте? Дівчино! Не чіпайте хворого! Облиште, чуєте? Ви знаєте його? — тягла її за руку худа сувора аптекарка в окулярах.

— Так, знаю. Що з ним?

— Це серцевий напад, ми викликали «швидку», тут недалеко, може, пришлють інфарктну бригаду. Треба подзвонити рідним.

— Так-так... — геть розгубилася Яна.

Вона дивилася на блідого і нерухомого Ігоря, і мобільний трусився в її руці. Антоніна не відповідала. Телефону Вадима у Яни, звісно, не було. Олександра! Точно! Ось кого треба шукати! Вона перекаже Вадимові, а той лікар, ще й кардіолог! Він усе владнає!

За кілька хвилин Олександра передзвонила, сказала, що Вадим зараз на операції, йому передадуть, як тільки він закінчить.

Під’їхала «швидка», хворого на ношах перемістили до машини.

— Ви родичка?

— Так.

— Тоді сідайте.

Він тримав її за руку. І в машині. І в лікарні в прийомному покої, доки його не повезли до реанімації. Яну туди не пустили. Вона ще раз набрала Антоніну — та не відповіла. Натомість Олександра сказала, що вже викликала таксі і скоро приїде, що повідомила Вадиму SMS’кою номер лікарні і попередила чергову медсестру, щоб розповіла йому, куди мчати. Все ж таки він лікар, має досвід, може, має зв’язки...

Яна знову сиділа в лікарняному коридорі, тільки вже іншої лікарні, і тепер вона була не пацієнткою, а «родичем хворого». Відчуття дежавю накрило Ті, і коли рипнув ліфт, вона ладна була побачити парочку журналістів, але з нього вийшла стривожена Олександра.

— Як він? Є шанси?

— Не знаю. Ніхто нічого не каже.

І раптом вона встала, обійняла Олександру і заплакала невтримно, гірко і щиро, як давно-давно вже не плакала у своєму дорослому житті. Не плакала вона так, навіть коли ховали матір. Тоді вона просто у це не повірила. Грала з собою в гру «мама кудись поїхала». Але тепер, коли, здавалося, у житті з’явилася нарешті людина, якій нічого від неї не було потрібно, яка, навпаки, сама хотіла огорнути її своєю увагою та турботою, дарувати любов та радість — чому?! Чому, за що і навіщо віднімати у неї це щастя? Її власне, хоч і ніби крадене, щастя?!

Чиясь рука простягнула їй маленьку пластмасову чарочку з якоюсь рідиною. Яна рвучко кілька разів вдихнула і побачила біля себе медсестру, яка співчутливо дивилася на двох стривожених жінок і простягала їй заспокійливе.

— Випийте!

— Як він? — впилася в неї очима Яна.

— Як він? — луною повторила питання Олександра. Медсестра відкрила рота, щоб щось сказати, але знову рипнули двері ліфта і з них швидко вийшов Вадим у білому халаті з курткою в руці. Він завмер перед трьома жінками й уважно глянув у вічі медсестри.

— Як він?

— Ви хто? — перепитала медсестра.

— Син.

— Пройдіть, будь ласка, до лікаря, — вказала вона рукою на двері реанімації.

52

Антоніна розшукала по мобільному Вадима.

Вони разом поїхали в лікарню.

За якісь гроші їх пропустили до моргу.

Син не дорікав і не ставив питань.

Тихо плакав, поки вона дивилася.

Коли він плакав востаннє, він, лікар?

Антоніна не плакала.

Все ще не усвідомила, що вдова.

Що це бліде тіло, яке належало її чоловікові, тепер нічиє.

Кремацію призначили на післязавтра.

Необхідно виконати якісь формальні дії.

Довідка про смерть у лікарні. Місце на