Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

повів його з майданчика до зали, де чорно-білі фрески спліталися у візерунки під музику даркдонської симфонії. Вони заглядали у всі двері поспіль, доки не знайшли квартиру з меблями. Вона складалася з чотирьох суміжних кімнат з голими стінами та високими стелями. Повсюди лежав пил. Ложа у двох спальнях були круглі заглиблення в підлозі. Їх обтягнуті блискучою шкірою матраци видавали ледь помітний неприємний запах, схожий на запах скислого молока. Але все ж таки це були ліжка, причому досить м'які, на них можна було лежати. Вікарі обережно поклав Гвен однією з них. Вона лежала з ясним безтурботним обличчям. Дерк залишився поряд із Гвен, сидячи на підлозі, а Джаан пішов обстежити машину, яка їм дісталася від брейтів. Незабаром він приніс ковдру для Гвен та флягу з водою.

- Глотніть, - сказав він, простягаючи її Дерку.

Дерк узяв покриту тканиною металеву флягу, відкрутив кришку і, ковтнувши, повернув її Вікарі. Рідина була теплою і трохи гіркуватою, але освіжила горло, що пересохло.

Вікарі намочив шматочок сірої тканини і почав омивати засохлу кров на потилиці Гвен. Він прикладав ганчірочку до коричневої кірки, знову змочував її, потім знову прикладав до голови і робив так доти, поки красиве чорне волосся Гвен не стало чистим. Тепер вони розкішним віялом лежали на матраці, блищачи у мерехтливому світлі фресок. Закінчивши процедуру, Джаан забинтував голову Гвен і подивився на Дерка.

- Я стережу, - сказав він. - А ви йдете в іншу кімнату і лягаєте спати.

- Нам треба поговорити, - невпевнено запропонував Дерк.

– Потім. Зараз ідіть спати.

Дерк не міг сперечатися, втома сковувала його тіло, голова хворіла. Він пішов до іншої кімнати і важко опустився на матрац, що неприємно пахнув.

Але, незважаючи на втому, сон не приходив. Можливо, через головний біль, можливо, через блики світла, що ковзали по стінах, які турбували його навіть крізь закриті повіки. Але ще більше заважала музика. Вона не залишала його ні на хвилину і, здавалося, звучала ще голосніше, як тільки він заплющував очі, ніби це заманювало звуки в череп, наповнюючи його гудінням, завиваннями, свистами та монотонними ударами самотнього барабана.

Жахливі видіння, гарячкові, фантастичні, мучили його всю ніч, яка тяглася нескінченно довго. Тричі щось змушувало його прокинутися. Обливаючись липким потом і тремтячи всім тілом, Дерк сідав. У його свідомість знову вдиралася пісня Ламії-Бейліс, і він не міг зрозуміти, що його будило. Одного разу йому здалося, що він чув голоси у сусідній кімнаті. Інший раз він був майже впевнений, що бачив Джаана, що сидів біля протилежної стіни і дивився на нього, і Дерк довго не міг заснути. Він знову поринув у сон лише для того, щоб тут же прокинутися в порожній, гучній кімнаті з відблисками, що ковзають по стінах. Йому здалося, що його залишили тут одного напризволяще, і чим більше він про це думав, тим більший жах відчував і тим більше тремтів. Але чомусь він не міг підвестися, піти до сусідньої кімнати і подивитися, що там робиться.

Потім був світанок. Товстий Чорт наполовину висунувся з-за обрію, і його гарячкове світло, таке ж червоне і холодне, як нічні кошмари Дерка, пробивалося крізь брудні шибки високих вікон (в середині вони були досить чисті, а по краях суцільно заляпані хитромудрими червоно-червоно-червоними). плямами, які оточували шибки похмурим кантом). Дерк відсунувся від променя світла і спробував сісти. Підійшов Джаан Вікарі і запропонував йому флягу з холодною водою.

Дерк жадібно відпив кілька ковтків, поперхнувся, закашлявся так, що трохи води виплеснулося на потріскані губи, на підборіддя. Фляга була повна, коли Дерк узяв її у Джаана. Повернув він її наполовину порожній.

– Ви знайшли воду? – ледь вимовив Дерк.

Вікарі закрутив кришку і кивнув.

- Насосні станції не працюють давно, тому в вежах Крайн-Ламії немає води. Але канали живі. Вночі, коли ви з Гвен спали, я сходив униз.

Дерк підвівся на ноги і похитнувся, Вікарі простягнув йому руку і допоміг вибратися з поглиблення ліжка.

- Як Гвен?

- Вона прийшла до тями на початку ночі, Т'Ларієн. Ми поговорили. Я розповів їй, що зробив. Думаю, вона скоро видужає.

- Чи можна мені поговорити з нею?

– Їй треба спати. Я впевнений, що пізніше вона захоче поговорити з вами, але зараз, думаю, краще її не будити. Вона спробувала сісти, коли прокинулася вночі, і в неї закружляла голова, її знудило.

Дерк кивнув головою.

– Зрозуміло. А ви? Чи вдалося вам поспати?

Говорячи про це, він обвів поглядом кімнату. Даркдонська музика здалася йому не такою гучною, як раніше. Вона продовжувала звучати, її стогін і завивання пронизували повітря Крайн-Ламії, але для його вух вони звучали вже не так голосно і здавалися далекими. Можливо, він уже звик до неї, навчився не допускати її до своєї свідомості. Фрески, що світяться, як і камені Лартейна, що світяться, поблякли в променях денного світла. Стіни були сірими та невиразними. Всі меблі складалися з кількох незручних на вигляд стільців, які кріпилися до стін і підлоги і зливалися з ними за кольором настільки, що були майже невидимими.

– Я спав достатньо, – відповів Вікарі. - Але це не важливо. Я обдумав наше становище. - Він махнув рукою. - Ходімо.

Вони пройшли через іншу кімнату, порожню їдальню, і вийшли на один із багатьох балконів, що нависали над Даркдонським містом. Вдень місто Крайн-Ламія виглядало інакше: навіть тьмяного уорлорнського світла було достатньо, щоб заіскрилися швидкі води каналів, а бліді вежі здавались менш похмурими.

Дерк був слабким і дуже голодним, але головний біль минув, і свіжий вітер приємно освіжав обличчя. Він змахнув сплутане брудне волосся з чола і почав чекати, що скаже Джаан.

– Я стояв тут уночі, – почав Вікарі. Він спирався руками на холодні поручні балкона і дивився в далечінь. - Вони шукають нас, т'Ларієне. Двічі бачив аеромобілі над містом. Вперше це був лише короткий спалах, дуже високо, так що мені могло й здатися. Але вдруге жодної помилки не було: над каналами літала машина Челла з вовчою головою. Вони шукали внизу за допомогою спеціальних фар. І собаки вили всередині – вони просто-таки збожеволіли від цієї музики.

– Але ж вони нас не знайшли.

- Правду кажучи, - відповів Вікарі, - мені здається, що тут ми в відносній безпеці. Якщо тільки не ... Я досі не можу зрозуміти, звідки вони дізналися, що ви зникли в Челленджі, і тому боюсь. Якщо вони прочешуть Крайн-Ламію із собаками, нам доведеться туго. Тепер у нас немає усувача запахів. - Він глянув на Дерка. - Як же вони дізналися, куди ви полетіли? Чи є у вас якісь припущення?

- Ні, - знизав плечима Дерк. - Ніхто не