Еміль Золя - Пастка

про лоскотання все її тіло бралося сиротами. Інші дами, щоб не заважати на кухні, також щойно перейшли до пральні й поставали вздовж стін, навпроти столу. Та оскільки розмова велася далі крізь відчинені двері й мало що можна було розібрати, вони щораз поверталися назад, заповнювали кімнату своїми гучними голосами, обступали Жервезу, яка застигала з гарячою ложкою в руці, перемовляючись з ними слівцем-другим. Усі сміялися, жартували, часом не зовсім пристойно. Віржіні сказала, що не їла вже два дні, щоб нагуляти апетит, а довготелеса безсоромниця Клеманс висловилася ще безцеремонніше: зранку вона прочистила собі шлунок, поставивши клістир, як то роблять англійці. Тоді Бош запропонував спосіб для миттєвого перетравлення їжі: після кожної страви затискати себе дверима. Англійці теж послуговувалися цим способом, який дозволяв з’їдати дванадцять страв підряд, не перевтомлюючи шлунка. Коли вже вас запрошено на гостину, то ввічливість велить їсти, хіба ні? Телятина, свинина, гуска — не котам же воно готувалося. О! Господиня могла цим не перейматися, усе повиїдають начисто, назавтра їй навіть не доведеться мити посуду. Товариство, підходячи до каструль і гусятниці, щоб понюхати їжу, цим самим розпалювало свій апетит. Дами почали поводитися, як юні дівчата: жартома штовхалися, бігали з однієї кімнати в другу, аж підлога двигтіла, розворушували й розносили запахи з кухні своїми спідницями серед рейваху, в якому сміх змішувався зі стуком сікача, яким матуся Купо рубала сало.

Саме коли всі весело стрибали й кричали, прийшов Ґуже. Засоромившись, він не насмілювався ввійти. В руках у нього був розкішний кущ білих троянд, що стеблами геть затуляли його обличчя, а квіти кошлатили русяву бороду. Жервеза, з розпашілими від гарячих плит щоками, підбігла до нього. Він так і стояв, не знаючи, куди подіти троянди, а коли вона взяла горщик з його рук, він затинаючись, щось пробурмотів, не наважуючись її поцілувати. Тож їй довелось звестися навшпиньки й підставити щоку до його вуст, але він так збентежився, що міцно поцілував її в око, мало не травмуючи його. Обоє раптом затремтіли.

— О! Пане Ґуже, яка краса! — мовила вона, прилаштовуючи кущ троянд біля інших квітів, які тепер здавалися зовсім непоказними на тлі його густого листя.

— Та ні, ні, — повторював він, не здобувшись на більше.

Трохи отямившись і глибоко зітхнувши, він мовив, що його матір не зможе прийти: їй прихопило поперек. Жервеза засмутилася й сказала, що відкладе шматочок гуски, бо їй дуже хотілося, щоб пані Ґуже скуштувала її. Отож, нікого більше не чекали. Купо, напевно, десь тиняється кварталом разом з Пуасоном, по якого пішов після обіду. Вони пообіцяли прийти рівно о шостій годині. Тоді, оскільки юшка вже майже доварилася, Жервеза покликала пані Лера й сказала, що настала слушна мить, щоб сходити по Лорійо. Пані Лера одразу споважніла: саме вона провадила всі перемовини між двома родинами і домовлялася, як усе мало відбутися. Надягнувши шаль і чепчик, вона статечно, штивна у своїх спідницях, пішла нагору. Прачка лишилася внизу й мовчки помішувала юшку з італійською локшиною. Товариство, враз набувши серйозного вигляду, чекало на подальший розвиток подій.

Першою з’явилася пані Лера. Щоб додати примиренню помпезності, вона зробила коло вулицею. Потім широко відчинила вхідні двері, а пані Лорійо в шовковій сукні спинилася на порозі. Усі гості попідводилися, Жервеза вийшла наперед, поцілувала зовицю, як було умовлено, й сказала:

— Ну ж бо, заходьте. Годі вже, правда?.. Ми будемо люб’язними одна з одною.

А пані Лорійо відповіла:

— Я буду лише рада, якщо так триватиме довіку.

Коли вона зайшла, Лорійо так само зупинився на порозі й, перш ніж ступити далі, чекав, щоб і його поцілували. Ні він, ні вона не принесли букета, вирішивши обійтись без цього, бо вважали, що, прийшовши до Шкандиби з квітами вже першого разу, здаватиметься, ніби вони скоряються перед нею. Тим часом Жервеза гукнула до Оґюстіни, щоб та подала дволітрову пляшку. Тоді скраєчку стола вона налила в келихи вина і запросила гостей випити. Кожен узяв по келиху, піднесли тост за добру дружбу в родині. Запала тиша, товариство пило, дами піднімали лікті й одним махом спорожняли все до останньої краплі.

— Перед супом нічого кращого й бути не може, — проголосив Бош, клацнувши язиком. — Це ще ліпше, ніж копняк під зад.

Матінка Купо прилаштувалася навпроти дверей, щоб побачити мармизи Лорійо. Вона смикнула Жервезу за спідницю й повела її до дальшої кімнати. Нахилившись над юшкою, вони пошепки жваво балакали:

— Ич, які кирпи! — мовила старенька. — Ти не могла їх побачити. Та я чатувала... Коли вона помітила стіл, її лице перекривилося ось так — дивися! — кутики губів задерлися аж до самих очей; а йому від того всього аж дух перехопило, він почав кашляти... Піди поглянь на них: вони й досі кусають собі губи, а їхні горлянки геть попересихали.

— На таких заздрісних людей дивитися боляче, — прошепотіла Жервеза.

Лорійо і справді мали кумедний вигляд. Звісна річ, ніхто не любить, коли його принижують, особливо в родинному колі: коли в одних усе йде на лад, інші казяться, — така вже людська природа. Однак потрібно якось стримуватися й не влаштовувати вистави, правда ж? Та ба! Лорійо стриматися не могли. Їм це було понад силу, вони косували очима, роти в них перекривилися. Зрештою, це було настільки помітно, що решта гостей дивилися на них і запитували, чи добре вони почуваються. Довіку стоятиме їм кісткою в горлі цей стіл з чотирнадцятьма приборами, білою скатертиною та заздалегідь нарізаними шматками хліба. Усе було, наче в якомусь ресторані на бульварі. Пані Лорійо обійшла стіл, похиливши голову, щоб не бачити квітів, і потай помацала широку скатертину, терзаючись думкою, що вона, напевно, таки нова.

— А ось і ми! — вигукнула, повернувшись, усміхнена Жервеза. Руки її були оголені, а біляві пасемця волосся кучерявилися на скронях.

Гості тупцювали довкола столу. Усі вже зголодніли і потроху позіхали зі знудженим виглядом.

— Якби господар був удома, — вела далі прачка, — ми могли б починати.

— Оце так! — сказала пані Лорійо. — Суп до того часу вистигне... Купо завжди припізнюється. Не треба було випускати його з дому.

Було вже о пів на сьому. Усе починало пригорати, гуска могла пересмажитися. Засмучена Жервеза сказала, що було б непогано, якби хтось пройшов кварталом і попитав по винарнях, чи не бачили там Купо. Оскільки зголосився Гуже, вона вирішила піти разом з ним. Віржіні, переймаючись за свого чоловіка,