Олесь Ульяненко - Вогненне око

Він ковтає, вибиваючи побабілим язиком із затерплого підборіддя скупі згустки слини. Запитав, котра година, помітивши по короткій миті, як ворушаться її вологі червоні губи, а злипле пасмо б'ється об чоло. Його знудило. Зігнутий, обвисаючи на руках дівчини, він добирається до зупинки, тицяючись розчепіреною долонею об рекламний плакат. Упав на облиплу листям лавку, хряснувши карком. Дахи гули під ударами крапель… Рвані хмари… Череп його різонуло тупим… Упала протяжна, запала надовго скруха… І він побачив блимання люмінесцентного світла. Люд лежав покотом на ослизлих голубих кахлях; скільки їх числом, порахувати тяжко, – здиблені в натузі горби, перегнуті хребти, підняті руки; деякі громадилися на дерев'яних настилах ногами до дверей – кованих, з кавалками облущеної фарби, – утопивши пласкі гостроносі обличчя на широкі вікна, що відсвічували, сиплячи пуками сріблястий порох затінку на пустирище, де, проїдаючи несуттєвість світанку, сталевим мороком мерехтіли безсмертники, туди аж, до дуги, іграшково перекинутої через глинище мосту, обіпертої, видавалося, об небо. Вони лежали, одні наче зупинені в нестримному бігу, стиснувши до синього кулаки, увігнавши в долоні ребристі нігті; інші, зірвані з лету, розкидані підбитими птахами із заламаними крилами; решта почивала дряблям, тримаючись одного бурта, як та велика грудка підтопленого снігу. І перший, тішачись нечуваним щастям, зачувши відплив звіриного болю в грудях, розганяючи рештки пропалої пітьми, побачив крізь сиві гриви туману, розкиданого по улоговинах, там, за яром, як рве мідними язиками безпритульність передранкового неба малинова зоря, – він, доктор Шмулєвич. Біла стіна, проточена струмочками вологи, блимнула, ковзнула перед ним, видобувши зовсім легко, – Санька готує на народини яблучного пирога, і він пригадав – збайдужіло якось, наче він зовсім не Шмулєвич. Щось відволодило його, випорожнило, зробило легкими плечі, пахвину. За вікнами вітер розхитував тополі. Шмулєвич повернувся на спину, встав і вийшов у двері. У коридорі пригадав, що забув зняти капці, тож поспішав, аби не зустріти медичну обслугу та швидше потрапити на автобус. На порозі він зупинився, бо в кущах вогненного барбарису побачив сторожа, який сидів на лавці, витягнувши зігнуті ревматизмом ноги, взуті в биті валянки. Сторож задер вилицювате, побите чорними цятками обличчя, налите кров'ю і самогоном, обвіяне духом домашньої кухні, з домішкою кислого жіночого духу. Голова сторожа завертілася, кумедно засмикалася на волячій, з надутими синіми жилами шиї, шапка з'їхала на потилицю. Шмулєвич, хилитаючись на порозі, крізь квадрат дверного отвору подивився, як сторож перехрестився; як злітаються, клубочучись зграями, птахи над оцинкованими дашками прямокутної будівлі. Шмулєвич ступив за поріг, розсіяно ловлячи крик сторожа, відчув, що калюжі на вулиці ще заховують літнє тепло. Барвисті квартали, в золотистому обводі невидимі вікна будівлі зараз ліпилися до тінистих, сучкуватих акацій. Осінь збирала всіх натомлених до зграї, стягуючи в лет різногомінке птаство; осінь ще не зайняла акацій з порепаною лускою кори, що аж Шмулєвичу захотілося попестити дерева рукою. Квартали лягали по ліву руч, – перед ним вибагрянілі ліси, готові увібрати колір тління. І Шмулєвич дивиться крізь ртуть порання на зупинку, що тулиться до дуплястої морелі. Він може по пам'яті розповісти, яка дошка одірвана або перекошена; скільки афіш клеїлося з того, лівого боку; чому на нижніх поверхах світло заходить до кімнат тільки в полудень, – сонце-бо ховається за будою зупинки; а відтак, десь о дванадцятій, біжить бурштиновий потічок підлогою, лякаючи тарганів, вихоплюючи перевернуті склянки, стільці, вихоплює із запізнілої ночі жужма одягу і пари міцно стулених тіл. Він зловив себе на тому, що колись про таке ось не випадало думати. Смакуючи мимохіть пригадану годину, він вирішив, що воно таки на краще. Підкотив автобус. Зовсім не до зупинки, а так, трохи осторонь, начебто чекаючи на нього, Шмулєвича; водій, схований за темним непробивним склом, відкрив двері невидимою рукою. Вскакуючи до салону, Шмулєвич встиг побачити, як котяться моріжком червоні тугі яблука, розсипані сторожем. Автобус рушив, як тільки доктор упав на сидіння, міцно пригвинчене збоку, таким от робом лишаючи салон вільним. Два сидіння були ззаду, – автобус легко йшов до мосту. Шмулєвич було подивувався, але потім вирішив, що дорогу перекрили. Він спробував затулити очі, проте в автобусі запала темрява. Тоді він визирнув у вікно, спостерігаючи одноманітне миготіння кварталів, яскраві пасмуги котрих заворожили; а як під'їхали до мосту, – небагато лишилося, – почув задуху, мов хто прикрутив вентилі у газових плитах. Шмулєвич шарпонувся, подався наперед, по ходу автобуса, несподівано побачив себе посеред лежачих мужиків, перед облущеною тумбочкою, де стояла карафка, повна води, склянка з іржавим вихололим чаєм: він простягнув руку, але склянка впала, зачепила карафку, і вода срібно заструмувала зачовганою підлогою; перед його зором, бризкаючи соком, котилися червоні яблука, а тіло його, з повислими плітями рук, пальцями чіплялося за вижовклий спориш; він рвонувся чимдуж – забачив жінку, молоду і гарну, що йшла, б'ючи гадюками волосся по вилитих, пружких од засмаги плечах. Жінка бігла схилом, тримаючи в руках сукно, летіла до озера. Шмулєвич звівся і побіг навздогін, вгадуючи в цьому нестримному бігу щось далеке. Він чимдуж кинувся з кручі до озера, але перед ним запало чорне провалля, а поузбіч, всього рукою подати – берестовий гайок. Він шаснув туди; пройшовся стежкою і потрапив не до озера – озеро далеко, ліниво розкинулося рваними берегами в папороті, – а Шмулєвич вискочив до залізничного насипу з товченими черепашками, де побачив самотню постать людини, яка дерлася крутим схилом, мандруючи попід стіною сірого вапняку під навислими високовольтними дротами, шпакувато припадаючи на ліву ногу: небо рвалося дощем. Шмулєвич відсахнувся, подався, розвернувся крутієм, занишпорив у пошуках лісосмуги та стежки; туга хвиля спокою накотила, проводячи лісовими прогалинами, і він, розгрібши гілля, з тоненькими свіжими листочками, вийшов на луг, порослий, вкритий товстим шаром водянистих жовтих квітів, трипалих, із замкнутими коробочками, й оболоки позолоти виснули над ними, низько сповзаючи до озера. Попервах Шмулєвич хотів зазирнути в оту манливу, розбризкану бірюзою далечінь, але нестерпний біль у грудях, що доймав його останнім часом, повернувся, наче відганяючи подалі од цього місця. Знову, зовсім поряд виріс залізничний насип з тремтячими на вітрі бадилинами диких, справжніх польових квітів, і той чоловік ішов кволо, накульгуючи, давлячи чоботом нетривкий лід, полудивши зграю брудних, заляпаних багнюкою голубів; зупинившись, переламав навпіл хлібину, – зірвався звуками, луснувши, мов у порожній діжі, низький полудень, і електричка зайшлася диким вереском, прошила осиротіле повітря, хуркнула на повороті, сипонувши синіми іскрами, розтягнувши тисячі розмазаних швидкістю людських облич. Родик, одмахуючись від чогось, підвів голову, – над ними гули дроти, а Шмулєвич хотів вигукнути щось, але тіло легшало, тремка млість розросталася чорною виразкою на грудях. Перед ним