Олесь Ульяненко - Вогненне око

латками впали поля з червоними голівками маку, з вибитими кущами пшениці; зелені луки із соковитою травою лежали мокрою латкою проти неба, що втягувало золотисту стежку, а позаду гарячим асфальтом дихало шосе. Тут він подумав: коли це він приїхав? Аж тоді Шмулєвичу заманулося розплющити очі. Сходило сонце. Велике і червоне. Обірваними полотнищами полів, квадратиками будинків, зміями доріг, круглими скельцями ставків пролягала довга, руда, пряма, мов стріла, тінь. Тріснули в небі останні зірки. Потягли, вистрілюючи іскристо, хвости комети. Шмулєвич з'їжився від болю, зносячись вище над своїм тілом, відліплюючись із неймовірною потугою, бо прицвяшилося до просяклих кров'ю мар у крематорії, неподалік од двох санітарів, що гризли бутерброди, булькаючи кефіром у пластикових пляшках. Шмулєвич захарчав, висолопивши набік стягнутого у рурку фіолетового язика, вибльовуючи згустки вибіленої крові, змусивши санітарів обвернутися, хмикнути і підтягти мари ближче до печі. Хто його знає, може, спрацював інстинкт: чого доброго, втече, а хазяйнувати слід. А Шмулєвич зігнувся, дриґонув коліньми, тримаючи душу в тілі… я встаю з важких, захованих від людей водоймищ, звиваючись, втягуючи за собою вивітрілий дух сім'я; і ось я полишений на волю вітрам, капшукоподібним моїм товаришам, котрі ніжаться у смердотних закапелках, стрілою розтинаю відстань між кам'яницями, щоб не потрапити на очі Вогненному; проте сьогодні мій день, радість сухо витає, торохкочучи шибками, цими березневими вулицями, огинаючись під моїми мацаками, мовби та дівка; я гугочу, проколюючи простір білими ударами над збіговиськом стрижених висловухих мавп, які вирахували на задрипаних папірцях незбагненне, те, що навіть мені невідоме… Але радість моя уривається… Вогненні спалахи… Язики холодного вогню над дахами… Це Він… Вогненний, могутній, скрипучий, величний. Його око налапує мене над чорними жерлами димарів крематорію, гонить цвинтарем, над слизькими, засипаними снігом могильними плитами, – повертаю, знявши маскарад хитрих духів, що куняють у кинутих жужмом вінках… Шмулєвич знімається вище, – і ось ми летимо над темним, запустілим громаддям Андріївської церкви, шпилі котрої горять у ночі, розкидаючи павуками пасма снігу; пролітаємо над руїнами Лаври, дослухаючись до стогону святих і пророків; ми спускаємося, обтікаємо статую Володимира, розвернутого спиною до присадкуватих кам'яниць, із вирізаними чорними нитками вулиць, де переливається мертве світло ліхтарів, кав'ярень, борделів, моргів, навчальних закладів; ликом до смолистих вод ріки, що захлинається, б'ючись об зазубрини берегів з новітніми кварталами, де суховії опадають, промчавши з одного кінця в інший, і проти течії чорних людських потоків, що задихаються од власних жаских подихів, виходимо на червоний, у серпанку Поділ, заполосканий оливом березня, людськими помиями, – душа, яка колись звалася доктором Шмулєвичем, засинає, обгорнута теплом на дахах Академії. Буркнувши, відпускаю його до часу, щоб поглянув на здіяне, створене перед злетом у вічність, у тиху прохолоду чистилища… І душа Шмулєвича тихою темною плямкою повзе по схилах, тріщить, вибирає напрямок – куди він? – вони й після найлютішої смерті, урвавши самочинно життя, роковані непослухом, ці людські створіння: тріпочуть знеможено душі… Родик накульгує порепаним бетоном перону, обминаючи зеленкуваті, з пробитим шифером навіси, дивуючись незмінності всього, чого торкався зір, – вузького перону, дволінійних колій, закиданих сміттям, картинко-подібної коробки залізничного вокзалу. Він обходить опасистих, занурених у складки викоханого сала, з розквацяними помадою губами, запінених лушпинням соняшникового насіння, у яскравих китайських пухових куртках, злих спросоння, недолюблених, рано зів'ялих молодиць, чий погляд сторожко перебігає з його подертої куфайки на забиті печеними пиріжками плетені кошики; проте він не зважає на зизоокі погляди – йде за спинами амебоподібних дівчат з області, мов підстрелених, затягнутих у сині вузькі джинси, вибілене волосся яких ворушиться під жорсткими подувами березневого вітру, а скляний, прозорий і розпачливий погляд невтомно, збайдужіло і нудьгуюче лапає мужиків, які вискакують з убиральні – через колію, – поправляючи на ходу матню на штанях, вистрибують на перон, позирнувши на довгі дівочі ноги, війнувши на них сопухом хлорки, сечі, димом дешевих цигарок «Прима». Родик проходить, лякнувши прогірклим, до кислого, запахом минулої зими, легко і світло тримаючи в голові чотири довгі місяці скаженої самотини, ще трохи роздратований необжитою тривогою, але він віддався п'янкій силі всеохопленості, що наповнює його благодушністю, спокоєм; він передчуває наближення тотального і невідворотного вивільнення. І по хвилині вдихає запах свіжих соснових стружок, що летять із чорного дупла дверей. Двоє тілистих мужиків тешуть дошки на труни, перемацуючи пальцями шерехувату поверхню, викреслюючи олівцем лишок. Вони перемовляються, кожен зайнятий своїм, водночас підтягуючи язиком однаково налиплу до губ цигарку, їх добре видно за кілька сот метрів у чистому весняному повітрі. Сосновий дух підхоплюється свіжим, тугим, холодним вітром і дратує людей на пероні. Родик з неприхованою відразою минає поглядом берестовий гайок, підлизаний червоним роздвоєним хвостом житлового масиву. Видається, що він поруч, от лиш простягни руку. Аби не бачити юрми на пероні. Сиза пара з прочинених кватирок струмує між голим гіллям – підривається вітром. Робиться чисто. Тоді Родик згадує хижу серед чорного груддя полів, ледь притрушених снігом, де вітер збирається морозом, і, тільки захлюпотить розбавлене, зблякле світло ночі, а постріл криги піднімає зграї дрібного гайвороння, – товариство рудих щурів, що зголодніло вкрай, тріснувши обкусаними вусами, підкрадається до лежака з прогнилої соломи, щоб бодай гризонути, полизькати рожевеньким, загостреним язичком теплої свіжої крові. Чотири місяці самотини, що проїли безколірністю його істоту, відкотилися повесні, спухиривши тіло білими вошами. І зараз він думав про неї, дивлячись на зависле сонце, на ніжні брижі, – вона таки прийшла, та самотина, якось непомітно, рівно, як смерть, зваливши на плечі відчай усього світу, розпушивши душу білими вошами, розпатравши укусами губи. Родик смакує, підставляючи обличчя під березневий вітер, – коли прийде визволення. І свіжий вітер, запах сечі з хлоркою від облузаних стін туалету наповнюють мрією, колишуть груденята дівчат, насувають брови на вигорілі очі зжованим молодицям. Думка його чіпляється до маленької білої воші: ось вона розлущує шкіру, вистромлює писочок, подібний до поросячого, ослизла, немічна, перебирає лапками, видряпавшись до половини – затихає; нарешті, вона вилазить, гублячи в тілі таємницю, тягне решту липких лапок пористою шкірою – безобидна, але наганяє жах. Він думає про вошу поштиво, заходячи до вагона електрички. Електротяг рушив, розхитуючись на поворотах вагонами, збиваючи докупи пасажирів; він опинився в порожньому вагоні, напівтемному, і видавалося, що летить він срібними полями з розкиданими по них озерами. Родик, пускаючи вільно думку, думав про одне й те ж, наближаючи годину вивільнення. Коли електричка пройшла половину шляху, до вагона зайшло довгоноге створіння в чорних, з високими халявами чоботях, у норковій шубі. Він з приємністю згадав минуле, зараз неправдоподібно далеке, в тому світі, що зійшов білими вошами… І