Марина та Сергій Дяченко - Варан

Незрушність, мовляв, вимагав звітувати щодо нинішнього становища в Заліссі, називаному також Чашею. Намісник спершу опинався, тоді погодився з несподіваною охотою. Сподівається, що мене зіб’ють, подумав Варан.

Крилама – дрібна, недогодована курчам пташка – могла нести тільки одного сідока. Її груди й живіт захищались дірявим шкіряним панциром, не здатним, як на Варана, витримати навіть найлегшу стрілу. Утім, він не збирався ні з ким ставати до бою.

Його навички вершника добряче кульгали. Крилама теж не була аристократкою – хитрувала й викручувалася, й одного разу навіть перевернулася в повітрі, сподіваючись скинути вершника. Варан змагався з нею на видноті в цілого палацу й селища і нарешті переміг – усе ще вихляючи й смикаючись, але вже не виявляючи виразної непокори, крилама понесла його в напрямку до місця нещасливої битви.

Ловлячи губами вітер, Варан серйозно розмірковував, чи варто йому вертатись у столицю. Звісно, Підставка ризикував, посилаючи його так далеко; загубитись у ворохобному краю – що простішого. Шкода кидати домівку з коридором на сто п’ятнадцять кроків, із фонтанами й водоспадами, зі слугами й екіпажами на саможерках… З іншого боку, навіщо фонтани мерцю? Єдине, що прив’язувало Варана до зручного життя державного чиновника, – дівчина Ліка, чию долю він так і не встигнув улаштувати. З третього боку – а чи встигне? Навіть якщо повернеться перед Підставчині жадливі ніздрі?

Птаха різко змахувала крилами, Варан то підлітав до неба, то западався, судомно чіпляючись за поруччя на сідлі. Зелена хмара лісу відпливла назад, попереду розкинулась рівнина, із трьох боків прикрита пагорбами. У самому центрі її ламаними лініями тяглися зарості кущів: мабуть, під заростями ховалися розлами, що згубили Гордина Золоті Крила. І Варан сильно сумнівався, що річ тут в самім тільки землеписі: напевно над кожною щілиною висів який-небудь спеціальний магічний вихор… Крім того – у цих нетрях, безсумнівно штучних, так зручно ховатися лучникам…

Коли вірити наміснику, на час битви Зигбам уже лежав каменем і дивився крізь відвідачів.

…Хто коло нього ходить? Доглядальниці, слуги, няньки? Чистий старий у чистій постелі… Не той же, з арбалетом, міняє йому простирадла? До візиту Варана всіх прибрали геть з очей?

Тазики. Ганчірочки. Пляшечки з зіллячком. Якісь дрібні речі, що обов’язково скупчуються в кімнаті, де довго перебуває тяжкохворий. Сховали перед приходом Варана?

Крилама, начебто відчувши його непевність, знову крутнула вбік і спробувала скинути їздця. Варан збився з думки; йому довелося витратити кілька хвилин на приборкання птаха.

…У чім неправильність? Чого хотів від нього намісник… зовсім не такий безпечний, як про те писав Підставка у своєму листі-інструкції?

Хотів, щоб Варан відмовився від своєї ідеї тягти старого до столиці. Це нелюдяно, запевняв намісник. Зигбам помре по дорозі… буцімто він і так уже не мертвий.

Хоча… Підставка, мабуть, і бездумного напівтрупа умудрився б допитати. Можливо, для Його Незрушності такий виверт – не найгірший, аж ніяк…

Колись Подорожник намагався розповісти Варану про магове призначення, розмахував руками, творив вогняних метеликів, силкуючись, добирав слова. І юнак-піддонець готовий був повірити, що такі істоти, як його дивовижний друг, насправді подібні до іскор, що осявають усе навкруги…

І що нового приніс у світ Підставка? Крім того, що вся Імперія – це, сказати б, його вотчина?

І що приніс у світ Зигбам, який сотворив цілу скриню фальшивих грошей і запечатав її написом «ти мрець»? І що приніс у світ той, хто розламав Чашу, приготувавши пастку для Гордина Золоті Крила?

За своє життя Варан бачив багато магів. На кожну «могутність» припадала «нікчемність» або й «неміч». Вони бували вразливими, бували нещасними, бували дурними. Вони запалювали вогонь на долонях, залишаючись при цьому обивателями, самовдоволеними, себелюбними, у чомусь смішними. Але вони запалювали на долонях вогонь…

Варан кружляв над Заліссям на добрячій висоті. Він не збирався знайомитись із тутешніми стрілами й стрільцями. Нехай розбійницький дозір вистежить його, нехай доповість отаману, черговому Сину Шуу – адже до неба бунтівні руки не доросли ще?

Десь тут полягла Гординова ланка – у повному складі. Дещо лишилось, мабуть, на полі, але згори долина здавалась чистою, і по деталі треба було спускатись нижче. Варан не без труда розвернув криламу: належало вертатись до намісника, належало щось вирішувати з бідолахою Зигбамом…

Крилама промайнула крізь низьку хмарину, що овіяла Варана холодом, вільгістю, пам’яттю дитинства. Він раптом згадав, як батько вперше взяв його з собою на гвинт, як гвинт прорвав завісу хмар і…

Він схопився за голову і, відпустивши поруччя, ледве не вислизнув із сідла. Думка, принесена хмарою, була проста й безжальна: а хто доведе йому, що там, в оббитій деревом кімнаті, лежить Зигбам?! Адже він, Варан, ніколи не бачив старого мага. І намісник, перш ніж вести Варана у вежу, поцікавився, чи знає він його мосць…

Крилама поверталася тепер на птахівню. Варан не став її спиняти. Він згадав, як намісник приймав рішення: думка його билася мало не видимо, калатала в скляні очі – зсередини…

Якщо я дам взнаки, що зрозумів, зі мною тут же станеться нещасний випадок, міркував Варан. Якщо я повернуся до Підставки з брехнею замість інформації… то випадок, що чигає на мене, буде ще нещаснішим. То що?

Стіна лісу наближалась. Крилама забрала надто вліво; дивлячись перед себе, Варан бачив прилеглі до лісу пагорби, струмочок, що збігає по горбах, розсипище білого каміння, над яким кружляла хмара пташиної дрібноти…

Хмара птахів.

Варан примусив криламу знизитись. Десь тут пролягала, напевно, межа між розбійницькою територією й землями, які намагався контролювати намісник. Може, хтось із вартівників Гордина не дотягнув до селища, думав Варан, зіскакуючи з сідла. Упав серед каміння… Усе може бути…

Він пробіг сотню кроків – і зупинився. З розколини між двома каменями стирчали ноги – людські ноги в добрих шкіряних чоботах.

Він підійшов ближче. Пташина дрібнота відлетіла; за спиною Варана нервово закричала крилама.

Він схилився. Спустився на коліна.

Людина лежала долілиць, немов намагаючись захистити лице від любителів падалі. Його шкіряна куртка не залишала птахам надії, зате кисті рук були подзьобані начисто. На заголених кістках пальців виразно виднілись два персні: золотий з червоним каменем і срібний з чорним. Варан довго дивився на ці персні, перш ніж узяти людину за плечі й перевернути.

Це був старий дід, безбородий і тонкий, з високими залисинами над лобом, із голубими очима, пронизливими навіть після смерті. Варан ладен був присягнутися, що він був живий ще два дні тому. Коли «крилата повозка» Варана спускалась на свіжопофарбовану злітну дошку, ця людина була ще