Марина та Сергій Дяченко - Варан

Варан шукав рану, або слід удару, або кров на одязі. Нічого не було. Старий здавався безтурботним, як чесний городянин, що зустрів спокійну смерть у власній постелі. Якби не подзьобані руки…

Крилама знову закричала – цього разу щось у її крику змусило Варана круто повернутись.

За його спиною стояла на камені людина. У руках незнайомця був арбалет, і палець з обламаним нігтем лежав на спуску.

Варан повільно випростався.

Чоловік був убраний у зелене – традиційну барву «Синів Шуу». Варан, який передусім завважував деталі, відзначив вільний, навіть зграбний порух, яким арбалетник перескочив – перелинув? – з каменя на камінь. Стріла, ні на хвильку не збившись із прицілу, досі дивилась Варанові в груди.

Обличчя незнайомця оперізував зелений шарф – відкритою лишалась тільки вузька смужка шкіри. Очі здавалися темно-сірими. Варан майже бачив у них своє відбиття.

Варан мовчав. Йому чомусь здавалося, що кожне сказа-не слово зменшить його шанс лишитися серед живих.

Арбалетник роздивлявся його. Минула вже ціла хвилина відтоді, як вони скинулись очима. Якщо незнайомець не вистрілив одразу – можливо, Варану вдасться вижити й цього разу?

Арбалетник ступив крок назад. Він був високий, чудово скроєний і, мабуть, молодий. Крок… стріла не спускала з Варана гострого залізного рила. Ще крок…

За декілька секунд над головою Варана зринула його власна крилама. Судячи з її лету, вершник був цього разу не з тих, хто дозволяє з собою гратися: обвіявши Варана вітром і запахом пір’я, крилама з арбалетником на спині круто набрала висоту й зникла за горбами. Варан був певен, що, перш ніж сховатися з ока, людина в зеленому обернулась і подивилась на нього.

Він дістався селища над ранок другого дня. Тицьнув в очі вартівникам вірчу грамоту; намісника підняли, мабуть, із постелі, заснув він, напевно, над ранок, і снилась йому, вельми можливо, трагічна загибель Імператорського посла. Побачивши Варана живим, він ледве зумів приховати розчарування.

– Пограбували? – пробурмотів він, вислухавши коротку Варанову розповідь. – А хто просив вас опускатись у Залісся, ризикуючи собою й птахом? Вас же попереджали: у Чаші неспокійно… Дивно, присягаюсь Імператором, що вас не застрелили! А може… – в очах намісника з’явився дивний вираз, – може…

Якийсь час він роздивлявся Варана, цілком поглинутий своєю новою ідеєю. Нарешті загрозливо задер поросле рудуватою щетиною підборіддя:

– Пане посланнику! Його Незрушності Імператорському Стовпу буде дуже цікаво дізнатись, чому бунтівник, заволодівши державною криламою, не вбив вас, слугу Імператора. Я мушу відправити донесення – сьогодні ж, затим що зі справою не можна зволікати… З якою метою ви, дозвольте спитати, здійснили політ над Заліссям? З якою метою ви знижувались? Усе це вкрай прикро, пане посланнику, у наші неспокійні дні…

Варан витягнув із кишені й поклав на стіл, укритий світло-кремовою скатертю, два персні – золотий із червоним каменем і срібний із чорним. Дивлячись на них, намісник усе ще продовжував говорити – так віз, що несеться з гори, не в змозі одразу спинитись:

– …ждати від столиці підтримки, вірність Імператору – над усе, прикро, що навіть посланник…

Він замовкнув, дивлячись на персні. Кожен із них був дивовижним витвором ювелірного мистецтва – витончене переплетення нитей, ажурний малюнок із голівками змій і крилами птахів. На кожнім запеклася кров. Камені втратили блиск і дивились, як два мертвих ока.

– Він там лежить, – сказав Варан. – Я побачив птахів… І спустився.

Намісник ледве відірвав очі від скатерті. Поглянув на Варана. Очі його були схожі на два тьмяні камені.

– Що з ним сталося? – спитав Варан. – Хто міг убити мага? Та ще й такого могутнього?

– Я думаю, він умер від старості, – безбарвним голосом сказав намісник.

– Заздалегідь забравшись у розколину на межі розбійницької землі?

– Усе може бути, – тихо відповів намісник. – Він був такий старий…

– Навіщо вам знадобилося забивати мені памороки?

– Я поясню, – намісник усміхнувся, як здалось Варану, з полегкістю. – Я поясню… Одну хвилину.

Він розвернувся й вийшов. Варан зостався сам у тісній залі для прийомів; сюди вели троє дверей, за кожною стояло по вартовому, а намісник сховався за портьєрою – четвертий, потайний хід, що вів у кабінет правителя…

Він узяв персні зі столу. Сховав у кишеню. Витягнув знову. Наростало відчуття помилки. Він, Варан, щось зробив не так…

За портьєрою виявилися потайні східці, тут пахло пилом і горілим папером. Варан безгучно піднявся, стрибаючи через сходинку; двері на верхній сходовій площадці були прочинені, крізь них падав промінь світла. Відчуття помилки зробилося непоправним.

Намісник сидів у кріслі посеред кабінету. У каміні жевріла купка попелу. Намісник усміхався, дивлячись перед себе. Перед ним на смарагдовій стільниці лежала на боці пласка пляшечка з темного скла. Порожня: остання краплина розтеклася круглою темною плямою.

– Навіщо?! – пошепки закричав Варан.

Намісник весело поглянув на нього:

– Яке щастя… нарешті нічого не боятись.

Заплющив очі і з блаженною усмішкою опустив голову на груди.

«Крилата повозка» накинула коло над маленьким островом – над голою скелею, закинутою серед моря хмар.

Що ближчою була мета, то безглуздішими ставали його страхи. Йому здавалося, що острова немає – змило. Або, що ще гірше, там усе змінилось до невпізнання. Стільки років минуло: повернувшись, він не впізнає Кругле Ікло…

Дивлячись униз крізь оглядове віконце, він упевнився, що не змінилося нічого. Кругле Ікло стояло, як і колись, князівський палац і будинки горні не посунулись ані на камінчик: нічого нового не збудовано, нічого старого – зруйновано. Причали лишились на місці. Вежа стояла, як і в той день, коли Варан уперше стрівся з Подорожником. Війни, заколоти, голод і беззаконня, що спустошили Лісовий край, не змогли перехлюпнути через море й дістатися до знудженого в міжсезоння острова.

Повозка спустилась на майдан перед княжим палацом. Варан, який цього разу пережив подорож набагато краще, обмінявся церемонними вітаннями з Князем Круглоіклівським – не з тим, який колись уразив Варана довгим сивим волоссям, а з його сином, схожим на злегка оновлену копію батька.

Рука князя здригнулась, приймаючи Підставчине послання – ледве-ледве, майже непомітно. Читати листа в присутності Варана князь не став.

Його провели в покої палацу, де він ніколи перше не був. Невидана розкіш, про яку любили погомоніти знуджені піддонці, виявилась вельми помірною і старомодною: кам’яні лави, укриті матрациками, ковані ставники, запах вогкості навпіл із духом пахощів. Залізні люстра відбивали сонце під хитромудрими кутами, перепускали через посудини з кольоровою водою, і в підземеллі розвіювалося м’яке, приємне для ока світло.

Явилася княгиня. Варану по черзі представили княжих дітей, а потім всадовили