Лада Лузіна - Меч і хрест

– Ну-ну, чим же ми цікавимося? – підхопив смугастий. – Сатанізмом? Жертвопринесеннями? Дивися, Олеже, вона навіть свічку захопила. За упокій її хотіла поставити? Чи за здравіє Сатани?

Смугастий уривчасто заіржав.

Олег мовчки взяв свічку з її рук і посміхнувся, підхоплюючи жарт:

– Ні-і, ти спішиш. Вона хотіла, щоб хтось над вами свічку потримав. Отже, давай, не томи дівчину… – Він зробив недвозначний жест рукою.

І Марійчине серце нестримно провалилося в живіт, а живіт завив од передчуття страхітливого фіналу.

– Не треба… – розширила вона очі.

– Ну от, тепер уже «не треба», – проспівав блазнюючи Олег. – Які ви, дівчата, непостійні. Так і серце чоловікові розбити можна.

Смугастий схопив її за плечі й притиснув до стіни.

– Дарино! – відчайдушно заволала Марійка. – Чорт! – понадіялася на вчорашнє диво вона.

Дива не сталось. Її крик падав у повітря, як у вату: вона зайшла не так уже, та все ж досить далеко для того, щоб її заклики гаснули, не встигнувши долетіти до людей. І вона розуміла це.

– О, та тут іще й Дарина є! – продовжував вдавати ідіота другий. – Дарино, Дашуню, біжи сюди, тебе подружка кличе! Вона одна за двох відбувати не хоче!

Марійка істерично сіпнулась усім тілом: права долоня смугастого рішуче ковзнула під її сорочку й розкрила обгортку ліфчика. Лівою він зчепив її руки ззаду. Стало нестерпно бридко і водночас якось парадоксально однаково.

– Ги, яка класна цицька! – Смугастий ривком задер Марійчину сорочку, показуючи другу грудь, що лежала в нього на долоні. Друг нестримно зареготав. – А тут у нас що приховане, чуєш, малятко?

Він квапливо смикнув блискавку на її брюках.

– У, моя солодка… Ну давай, маленька, давай… – Смугастий раптом потік збудженим потом, запихкав і мішком повалив її на землю, придавлюючи своїм довгим тілом. – Тільки не надумайся дряпатися, суко! А то… Гей, ти, кинь свічку, зірви з неї штани!

Марійчині джинси поповзли на щиколотки, Смугастий нетерпляче розсунув стегнами її ноги й закопошився у себе в паху.

– Ну, давай, засандаль їй! – крикнув «свічник». – Ти не один. Іншим теж хочецця!

Марійка судомно, безнадійно хлипнула й різко закинула голову, немов сподіваючись вимолити порятунок у бездушної напівкруглої стелі колектора.

І тієї ж миті стеля загрозливо репнула, закришилася, заплакала дрібними камінчиками, що посипались, і вивільнила зі свого нутра величезний гострокутний шматок.

Марійка рефлексивно замружилася.

Чоловіче тіло, що придавлювало її, хворобливо здригнулося, заволало й відпало геть.

Звільнена почала інстинктивно натягувати брюки, не відчуваючи нічого, крім бездумної, пропасної істерики. Смугастий корчився на землі, вчепившись у голову, що кровоточила. Олег танцював над ним і перелякано вив:

– Ти живий?! Живий?! Що це було?

– Що тут відбувається? – владно запитав хтось, чий голос Марійка впізнала відразу.

Мир Красавицький, що здавався розпливчастим в об’єктиві її помутнілого погляду, здивовано завис в отворі воріт, дивлячись на неї так, немов не вірив власним очам. Марійка знервовано обсмикнула сорочку.

– На Коку камінь упав, – боязко пояснив Миру Олег.

Смугастий тихо заскиглив.

«Невже Мир їхній ватажок?» – застогнало всередині Марійчиного кошмару. І вона зрозуміла, що зараз, нарешті, заплаче. І не заплакала – захрипіла, затуливши зганьблене обличчя руками:

– Вони… Мене…Я

– Та заткнися ти, суко! – відскочивши від скривавленого, Олег кинувся до неї.

– Залиш її! – гаркнув Мир. – Що ви з нею зробили?

– Та подумаєш!

Олегова голова сіпнулася від удару й полетіла на підлогу, захоплюючи за собою все інше.

– Подумаєш?! Зараз ти в мене подумаєш! – роздратувався Красавицький. – Як виняток – головою! Знаєш, хто вона? Вона – моя одногрупниця!

– Іще одна? – очманів ударений.

– Так, іще… А тобі однієї мало було?!

«А ось і наш головний змій. А ти знаєш, що він…» – згадала Марійка раптом. І, немов наяву, побачила допитливе вухо Рити, що притулилося до збуджених губ подруги.

– Під нами земля горить, а ви… Зовсім знахабніли! – шаленів лідер насильників і вбивць. – А ти що тут робиш, Ковальова?! – роздратовано гримнув на неї він.

– А ти? Ти що?! – заволала вона у відповідь істерично й грізно. – Це ти?! Ти?! Це ви вчора мого батька і дядька Миколу?!

– Так це був твій батько? – почорнів обличчям Мир.

Боже, він навіть не намагався заперечувати!

– Так, – відповіла вона безбарвно. – Це був мій батько.

– Мені кінець, – переконано сказав Красавицький. – Просто закляття якесь! Вони неодмінно це розкопають.

– Хто? – перестала розуміти його вона.

– Менти, – клацнув зубами він. – Перший труп – Рита! Другий – батько іншої одногрупниці. Все веде до мене! Я ніколи не відмиюся!

– Мій тато живий, убитий його друг, – глухо поправила Ковальова.

– Не має значення, – відмахнувся він. – Тобто це добре, що твій батько живий, але… Вони однаково прикопаються! Сьогодні знову приїжджали. Всі, абсолютно всі думають, що це я! Ми! – з ненавистю зиркнув він на свою повергнуту команду. – Але сьогодні я таки кого-небудь уб’ю!

Він повільно пішов на Олега.

Поранений тужливо заскавчав на підлозі і спробував відповзти. Збитий із ніг боязко позадкував.

– Та присягаюся, ми тільки поприколювались, – пискнув він.

– Приколіст чортів! – заревів той, насуваючись. – А вона зараз піде й заяву напише, а менти ваш прикол до справи пришиють. Нас ось-ось за вбивство посадять – не до в’язниці, так до божевільні… Ось там ти і наприколюєшся, суко!

Він ударив його.

Розлючений Олег погрозливо витер кров із рота й кинувся на ватажка. Але він явно поступався йому – в люті Мира була приреченість загнаного звіра, якому вже зовсім нічого втрачати. Обоє покотилися по брудній підлозі…

– Так це не ти?! Не ти? –