Лада Лузіна - Меч і хрест

– А ось і не на кров, я на ікону Божої Матері подивитися хотіла! – зображувала гідне обурення Чуб.

Утім, обурення, на відміну від гідності, їй зображувати не довелося – вона вже готова була накинутися на триклятого попа з кулаками.

– Ти на службу в неділю ходиш? Постів дотримуєшся? – почав чергову атаку він.

– Та йди ти… – виплюнула оскаженіла Чуб. – Тут, між іншим, ще й музей. А в музей можна ходити в чому завгодно! Зрозумів? – І розвернувшись на каблуках черевиків, побігла вслід за зниклою Марійкою, відчуваючи, що зараз вибухне від злості.

– Одна вже доходилася! Безбожниця, – погрозливо заревів піп їй услід.

«Рита? А що коли це він?» – загальмувала Чуб і, озирнувшись, побачила, що той дивиться їй услід поглядом непримиренної середньовічної інквізиції.

«Прийшла до нього вночі дівчина в короткій спідниці, він її й торохнув, фанатик! А Бог побачив згори, як він Риту ріже, і земля здригнулася…

Фе, дурня!

Хоча. Адже замок у дверях був не зламаний. його відкривали ключем. А ключ міг бути тільки…»

– Здрастуйте! Я – Митя.

Дарина перелякано здригнулася.

Із зовнішнього боку воріт, соромливо притискаючись до стіни огорожі, стояв усе той же усмішливий божевільний, схожий на кокетливу балувану дитину.

– Ну тебе, дурню, злякав! – буркнула Чуб.

– Таким, як ти, не можна нас зарікатися, – відповів він, усміхаючись.

– Що?

– Він на всіх кричить. Але дядько Киря сказав, щоб я його не слухав, тому що я і сам – людина Божа. І картину мені в церкві показав, яку художник із нас малював…

– З кого це – з вас? – Обурення все ще вирувало в ній, помалу вщухаючи.

Божевільний, як не дивно, був якимсь заспокійливим – із беззлобними дитячими очима.

– Із тих, хто жив у нашому будинку, бо ми до Бога ближче, – з готовністю роз’яснив їй він.

– У божевільні?

– Ага.

– Ясно. – Дарина помітила, що одягнений убогий не так уже погано, просто хрестоматійні Lee і футболка з Benettona обвисають на ньому мішком. – А що ще тобі твій дядько розповідав?

– Багато чого, – похвалився Митя, кривлячи голову набік і закочуючи очі. – Сказав, що ця земля – погана. І мамі Бога тут не місце. Краще б, каже, її в музеї повісили…

– Так ти бачив її? – заінтригувалася Чуб. – І яка вона, розкажи!

– Гарна дуже, – з почуттям сказав божевільний. – А очі темні-темні. Без дна!

– Точно – Катя! – вивела Землепотрясна. – Гаразд, бувай. Ніколи мені. Лікуйся, Митю! Ти – гарний хлопець.

Під землею Марійці стало не по собі. Але це відчуття швидко минуло, і ліхтар заспокоївся в її руці. Раніше, коли вона була маленькою, батько не раз брав її з собою в «підземне царство», і відтоді тут мало що змінилося – товсті змії труб, що втікають у нікуди, бруд та ілюзія загадки, народжена темрявою і нескінченністю коридора.

«А ще тут напевно водяться щури. Але про це краще зараз не думати…»

Ковальова повісила ліхтар на шию і дістала з рюкзака свічку та шматочок крейди.

Маленький дачний ліхтарик був безсилий перед безрозмірною темрявою, як соломинка молочаю, – його прямолінійний промінь висвічував тільки крихітні фрагменти. Але свічка відразу ж дала округле, рівномірне світло – свічка умиротворяла.

Колись, тримаючи таку ж прихоплену з будинку романтичну свічку в руках, десятирічна Марійка вирушила подорожувати підземними коридорами, розчулена дозволом батька, що відпустив її в цю чарівну, нескінченну подорож.

Вона йшла і йшла, зовсім сама, натхненно прислухаючись до хрускоту своїх кроків, і перед кожним поворотом її серце обривалося від страху та передчуття дива. І лише через десять років, зіставивши факти, вона зрозуміла причину такої дивної батьківської безтурботності: він відпустив її гуляти підвалами Контрактових рядів, квадратних і герметичних, де заблукати було просто неможливо. Марійка повільно рушила вперед, скрупульозно помічаючи свій шлях крейдяними хрестами та ретельно озираючись на всі боки, безуспішно силкуючись відшукати тут те, що дало б їй ключ до розгадки або хоч би до роздумів про неї.

«Я – як і мій батько, якому завжди більше всіх потрібно», – несподівано подумала вона.

Тунель вильнув темним відгалуженням коридора. Скільки вона йшла? Марійка забула подивитися на годинник, а під землею – це відчуття вона пам’ятала з дитинства – час немов зупинявся, стаючи густим і нерухомим.

У кінці підземелля промальовувалися обвиті темрявою ворота.

Ті самі – інших тут бути просто не могло.

Марійка зупинилася, набираючись мужності, – на відміну від тривіального міського колектора, Кирилівські печери були небезпечною зоною.

«Але ж саме заради них я і прийшла сюди! – нагадала собі вона. – Чи все ж варто дочекатися Дарину?»

Несподівано її серце підстрибнуло. На стінах затанцювало світло, і почулися чиїсь кроки – не Даринині, – занадто необережні, переконані у власній правоті, такими ходять тільки по знайомих доріжках.

Марійка Ковальова безглуздо завмерла на місці: в кращому разі, це міліція, яка виб’є її звідси в потилицю. В гіршому…

«Я пропала!»

Із-за воріт вислизнули двоє. Їхні обличчя, спотворені темними тінями, здались їй страшними – нелюдськими. Але на головах були знайомі робочі каски з ліхтариками на лобі.

– О! О! – сказав один.

– Стій! – гукнув інший.

Але Марійка і так не могла бігти: все несподіване й раптове миттєво паралізувало її, тупо й безнадійно. Двоє йшли до неї, безсоромно посміхаючись. Один (той, хто сказав «О!»), в забрудненій смугастій сорочці, наблизився до «підземної царівни» впритул.

– Яка пташка до нас залетіла, чуєш, Олеже? – свиснув він, роздивляючись її, немов нежданий виграш у лотерею.

– Вона не пташка, а жаба-мандрівниця, – виправив другий. – Ну, і що ж ти тут робиш? Га, кралю?

– Я прийшла. Мені