Рафаелло Джованьолі - Спартак

на віллу Валерії Мессали, вдови Луція Сулли. Селянин докладно розповів. Спартак подякував йому, пришпорив свого вороного скакуна й, звернувши у вказаному напрямку, незабаром під'їхав до вілли. Спішившись, він опустив на обличчя забрало шолома, подзвонив, очікуючи, коли воротар впустить його.

Проте, воротар не квапився, і коли нарешті змушений був відчинити, то нізащо не погоджувався розбудити управителя й повідомити йому, що із Фракії прибув солдат з когорти Марка Валерія Мессали Нігеру і просить допустити його до Валерії, щоб передати їй важливі звістки від її двоюрідного брата.

Нарешті Спартаку вдалося вмовити воротаря, але старий управитель виявився ще впертішим і нізащо не погоджувався розбудити свою пані о такій порі.

— От що, — сказав нарешті Спартак, який вирішив удатися до хитрощів, — ти, добра людино, знаєш грецьке письмо?

— Не лише грецькі, я й латинські букви погано розбираю…

— То невже на віллі не знайдеться жодного раба-грека, що міг би прочитати рекомендаційний лист, з яким трибун Мессала прислав мене до своєї двоюрідної сестри?

Очікуючи з деякою тривогою на відповідь, Спартак удавав, ніби шукає пергамент за панциром. Якби на віллі справді був раб, що вміє читати грецькою, Спартак заявив би, що втратив листа.

Але розрахунки його виправдалися: управитель, зітхнувши, похитав головою й гірко посміхнувся.

— Всі раби втекли з цієї вілли… і греки й не греки… у табір гладіатора… — і, понизивши голос, тужно додав: — Хай спопелить Юпітер своїми блискавками цього мерзенного, клятого гладіатора!

Спартак аж скипів з люті, та одразу ж опанував себе:

— Дай-но мені паличку й дощечку.

Розшукавши те й інше, управитель подав їх Спартаку. Тоді Спартак на шарі воску, що вкривав дощечку, написав грецькою два рядки з поеми Гомера:

Прийшов я здалеку, о жінко, мила серцю, Щоб обійняти палко, о царице, твої коліна.

Простягнувши управителеві дощечку, Спартак сказав:

— Віддай це негайно ж служниці твоєї пані. Хай вона розбудить матрону й передасть їй цю дощечку, бо і тобі, й рабині буде непереливки.

Управитель уважно розглянув дощечку з написаними на ній незрозумілими значками, подивився на Спартака, що у задумі повільно прогулювався доріжкою, і, вирішивши, очевидно, виконати наказ, попрямував до вілли.

Управитель не забарився і сповістив Спартака, що Валерія піднялася й чекає на нього у своїх покоях. Спартак негайно ж поспішив на заклик. Його ввели у конклав Валерії. Матрона сиділа на маленькому диванчику. Спартак замкнув двері зсередини, підняв забрало й кинувся до ніг Валерії. Не проронивши ні звуку, вона оповила руками його шию, і вуста закоханих злилися в довгому палкому й трепетному цілунку. Вони немов застигли від щастя.

Нарешті звільнилися від обіймів і, відкинувшись назад, почали розглядати одне одного, бліді, схвильовані й вражені. Валерія була одягнена у білосніжну столу, її чорне густе волосся було розпущене по плечах, очі сяяли від щастя, і все ж на віях тремтіли крупні сльози. Вона перша прошепотіла:

— О Спартаку! Мій Спартаку!.. Яка я щаслива, яка щаслива, що знову бачу тебе!

А потім знову обійняла його й, пестячи, цілуючи, говорила:

— Як я боялася за тебе!.. Як я страждала!.. Скільки сліз пролила, усе думала про небезпеки, які загрожують тобі, і так за тебе боялася… Адже тільки ти один — володар усіх моїх думок, кожен удар мого серця, вір мені, присвячений лише тобі… ти перше й останнє… єдине… справжнє кохання мого життя!

І, продовжуючи пестити його, вона засипала його незліченними запитаннями:

— Скажи мені, мій чудовий Аполлоне, скажи мені, як ти наважився з'явитися сюди?.. Ти, може, йдеш зі своїм військом на Рим? Чи не загрожує тобі яка-небудь небезпека, поки ти перебуваєш тут? Ти розповіси мені докладно про останній бій? Я чула, що під Аквіном ти розбив вісімнадцять тисяч легіонерів… Коли ж закінчиться ця війна, що змушує мене щогодини тремтіти від страху за тебе? Адже ти доможешся волі? А тоді ти зможеш повернутися у свою Фракію, у щасливі краї…

Перегодя вона продовжувала ще більш ніжним і проникливим голосом:

— Туди… піду за тобою і я… буду жити там удалині від усіх, від цього шуму, поруч із тобою… і буду завжди любити тебе, доблесного, як Марс, і прекрасного, як Аполлон, я любитиму тебе всією душею, коханий мій Спартаку!

Гладіатор сумно посміхнувся: це були лише нездійсненні мрії закоханої жінки. І, пестячи її чорне волосся, цілуючи її у чоло й притискаючи до свого серця, він тихо вимовив:

— Війна буде тривалою і суворою… І я буду щасливий, якщо мені вдасться повести звільнених рабів у їхні рідні країни… Задля встановлення справедливості і рівності на землі, знадобиться війна народів, які повстануть не тільки проти Риму, а й проти хижих вовків, проти ненаситних патриціїв, проти касти привілейованих у власній країні!

Останні слова гладіатор вимовив з такою гіркотою, таким сумом, що стало зрозуміло, як мало він вірив у можливість дожити до перемоги.

Поцілунками Валерія намагалася заспокоїти ватажка гладіаторів. Їй вдалося розвіяти сум, що затьмарював його чоло. І незабаром їх затопила хвиля любовного блаженства. Насолоджуючись можливістю бути поруч, відчувати, торкатися одне одного, вони не зауважували, як летять години. Присутність маленької Постумії, її милі витівки, усмішки, дитяче щебетання збільшували їхнє щастя.

Насувалися сутінки, і тоді сум закрався у ту радість, що на короткі години відвідала відокремлений конклав Валерії. Разом із сонячним світлом, здавалося, йшло і щастя із цього дому.

Спартак розповів коханій, як йому вдалося пробратися до неї, і додав, що як проводир повстання, якого дотепер супроводжує щастя, він вважає своїм непорушним, священним обов'язком повернутися цієї ж ночі в Лабік, де на нього чекає загін. Слова його були як ніж по серцю Валерії. Усі шість годин — з півночі й до світанку — Спартак і Валерія провели в обіймах. Валерія безупинно повторювала в риданні, що її серце стискається від страшного передчуття.