Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Чи не можна якось утекти? Кілька хвилин він мовчки розмірковував, а потім радісно сплеснув у долоні й кинувся до стільця, де лежав його одяг. Гроші можуть усе! Гроші врятують і його, і Акута! Він спробував намацати пачку грошей у кишені, де звичайно їх носив. Грошей там не було! Він опустився навкарачки і обшукав підлогу.

Спершу спокійно, та дедалі все нервовіше, він оглянув усі свої кишені. Потім знову опустився навкарачки й знов обдивився підлогу. Засвітив лампу, відсунув ліжко і сантиметр за сантиметром оглянув підлогу там. Біля тіла Кондона він завагався, але врешті переміг себе — перекотив тіло, сподіваючись, що гроші під ним. Але й там їх не було. Він збагнув, що Кондон прокрався до їхньої кімнати з метою грабунку; але не вірилося, що він мав час забрати гроші; втім, якщо їх більш ніде немає, то вони повинні бути в мертвого. Джек обшукав американця — марна справа. Знов і знов він оглядав кімнату, щоразу вертаючись до мерця: грошей ніде не було.

Він мало не шалів з відчаю. Що ж їм робити? Вранці їх викриють і стратять. Чималий на зріст і дужий, як і його батько, Джек, зрештою, був звичайним малим хлопцем, — переляканим хлопчаком, який тужить за домівкою, — отож і міркував він помилково, на підставі свого дитячого досвіду. Йому було зрозуміле тільки одне: вони вбили людину і перебувають серед диких чужинців, які прагнуть крові нещасної жертви, кинутої долею в їхні лабети. Усе це він вичитав з копійчаних книжечок. Треба конче десь дістати грошей! Він знову підійшов до трупа. Цього разу востаннє. Мавпа присіла навпочіпки в кутку, дивлячись, що робить її юний товариш. Хлопець почав скидати з американця одяг, увесь поспіль, і кожну річ він кілька хвилин уважно оглядав. Навіть черевики обшукав надзвичайно ретельно. Коли весь одяг було скинуто й оглянуто, він знесилено впав на ліжко з розширеними очима, які нічого не бачили перед собою, — лише похмуру картину майбутнього, в якому на товстій гілляці високого дерева гойдаються два зашморги.

Джек не знав, скільки збігло часу. Нарешті його привів до тями гомін з долішнього поверху. Він швидко схопився на ноги й загасив лампу, а тоді тихенько перейшов кімнату і замкнув двері на ключ. Після цього рішуче повернувся до мавпи, готовий діяти.

Учора ввечері він вирішив при першій нагоді повернутися додому і попросити у батьків пробачення за свою божевільну пригоду. Тепер він знав, що ніколи до них не повернеться. На його руках була людська кров — у нестямі він перекладав убивство Кондона на себе. Несвітський переляк збільшував відчуття провини. Якби в нього були гроші, можна б підкупити суддів, але він не мав ні цента, — а що тут робити чужинцям без грошей?

Але де. ж ділися ці прокляті гроші? Він спробував пригадати, коли востаннє їх бачив. Але пригадати не щастило, та й як би він пригадав, коли малий., згорток вислизнув йому з кишені і впав у море тої миті, коли він пересідав з корабля в човен. Відтак обернувся до Акута.

— Ходімо! — сказав він мовою великих мавп.

В самій лише легенькій піжамці, він визирнув у відхилене вікно. Пильно прислухався. За кілька метрів росло величезне дерево. Хлопець спритно, мов кицька, стрибнув і вчепився за гілляку. За хвилину він уже був унизу. Велика мавпа зробила те саме. За кількасот метрів від самотнього містечка починалися зарості джунглів. Саме туди й вирушив хлопець. Ніхто його не помітив, і за хвилину джунглі поглинули його, — Джек Клейтон, майбутній лорд Грейсток, зник з людських очей і для всіх пропав.

Наступного дня, коли сонце давно вже зійшло, тубільний доглядач будинку постукав у двері кімнати, записаної за пані Біллінгс та її онуком. Не дочекавшись відповіді, він спробував відімкнути двері своїм ключем, та пересвідчився, що вони замкнені зсередини. Він доповів про це панові Скопфу, власникові, той відразу піднявся на другий поверх і загамселив у двері. Не діставши відповіді, пан Скопф спробував нахилитися й зазирнути до кімнати крізь замкову шпарку, але, бувши вельми огрядним, утратив рівновагу і, щоб не впасти, уперся долонею в підлогу. Під пальцями він відчув щось густе й липке. Він підніс долоню до очей, почав. роздивлятися її в тьмяному світлі коридора і раптом здригнувся, бо розгледів у напівтемряві на своїй долоні криваві плями. Чоловік підвівся і наліг плечем на двері. Пан Скопф важив чимало, або принаймні так було колись, — я вже кілька років не бачив його. Під його вагою двері подалися, і пан Скопф улетів до кімнати.

Тут він побачив найбільшу загадку свого життя. Біля його ніг на підлозі лежав труп чужинця. В’язи були скручені, а горлянку прокусили ікла якогось звіра. Тіло було зовсім голе, одяг розкиданий поряд. Бабуся з онуком зникли. Вікно було відчинене. Вони, певне, вилізли вікном, бо двері було замкнено зсередини.

Але як міг хлопець знести недужу бабусю з вікна другого поверху на землю? Хазяїнові годі було це збагнути. Пан Скопф знову обстежив маленьку кімнатку. Він завважив, що ліжко відсунуте від стіни — але чому? Він знов, утрете чи вчетверте, зазирнув під ліжко. Двоє людей зникли, але здоровий глузд казав панові Скопфу, що стара пані не могла без допомоги носіїв дістатися додолу, оскільки нагору заносили її саме вони.

Подальші пошуки ще поглибили таємницю. Одяг обох пожильців був у кімнаті, — якщо вони вилізли вікном, то вилізли або голі, або у сврєму нічному вбранні. Пан Скопф похитав головою, а потім обхопив її обома руками. Він розгубився. Він ніколи не чув про Шерлока Холмса, та й цей славетний звідун навряд чи зміг би розкрити таємницю, у якій і так було надто багато незбагненного. Стара жінка-інвалід, яку з корабля до кімнати в готелі несли носії, і хлопчик-мазунчик, її онук, напередодні дісталися до кімнати. Вони вечеряли у себе в кімнаті — ; перед вечерею їх бачили востаннє. Наступного ранку о дев’ятій мертвий чужинець лишився єдиним мешканцем цієї кімнати. За весь той час жоден човен не відходив від пристані, — на сотні кілометрів довкола не було залізниці, — і жодного селища білих не було