Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Тоді нехай дороговказом буде твій сон, — вирішив він. — Веди нас до Верхоріччя, Кулькапе.

Перші кроки давалися важко. Уся земля була обсіяна кам’яними уламками, і навіть Гукові довелося дертися вгору вузьким проходом навкарачки. Шурхіт зрушеної жорстви та стук стрибучої гальки безладно відлунювали від крутих стін на протилежному кінці.

— Тут уже легше, — гукнув униз Кулькап. — Стежка тверда, наче сходи. — Він поглянув під ноги. — Так і є, це сходи, — прошепотів хлопець.

Живчик порівнявся з Кулькапом, і вони обоє на мить завмерли, вдивляючись уперед. Угору вели довгі звивисті сходи, витесані у скелі на шляху, кудою колись ступали тисячі ніг.

Від збудження Кулькаповим тілом перебігли дрижаки.

— Зараз я йду землею, по якій ходив він, — стиха промовив він, прошкуючи вперед. — Я йду слідами Кобольда Мудрого.

Кулькап піднімався усе вище й вище. Ані разу не спіткнувшись. Ані разу не зупинившись, аби віддихатися. Раптом повітря просвітліло. Хлоп’як роззирнувся кругом — і серце йому тенькнуло. Нарешті — через стільки діб! — Кулькап вивищувався над жахливим листяним шатром задушливого Темнолісу, де він ще недавно боявся зостатися навіки.

Хлопець завагався і звів очі догори. Високо над ним у небі вирували жовто-білі хмари, із-за яких подеколи звабливо проблискувала висока гірська верховина. Відчувши, як йому на плече лягла Живчикова рука, Кулькап обернувся.

— Прислухайся до води, Кулькапе, — озвався Живчик. Кулькап наставив вухо. Дзюрчання уже вщухло. Натомість було чути тихеньке, але настирливе — кап-кап: у водоймище, ген унизу під ними, цяпала вода. — Вона пересихає, — спохмурнів Живчик. — А коли води Верхоріччя спинять свій плин… — Він замовк, уражений словами, які сам щойно промовив.

— Слухаю, Живчику? — стрепенувся Кулькап.

— Коли води Верхоріччя спинять свій плин… — повторив Живчик. І враз ухопився руками за голову. — О Кулькапе, чому мені вчувається батьків голос, який проказує ці слова? Я… я… Ні, все марно, — сказав він з нотками розчарування в голосі. — Я просто не можу пригадати.

— Ходімо, — покликав його Кулькап. — Може, відповідь криється десь у Верхоріччі.

Що вище вони піднімалися, то тепліше ставало повітря. Хмари чимраз ближчали. Нуртівливі, розчухрані, бентежні. Раптом крізь них пробилося яскраве сонце і повило усе внизу золотавими тінями.

— Ми понад хмарами! — радісно закричав Кулькап. — Погляньте! — Він показав уперед. Кінець їхньої подорожі був уже на порозі.

Кулькап рвонув уперед, його серце товклося у грудях у радісному передчутті. Обіч нього поспішали Живчик та Гук, трохи позаду — Гайориб.

Далеко попереду кружляв величезний помагай-біда, проти жовтожарого неба він видавався не більшим, ніж галочка. Якусь мить його винозорі очі вивчали високі гірські верхи. Потім він залопотів широченними крильми і знявся високо в небо.

Щойно над вершком скелі показалися голови чотирьох мандрівників, як їм ув очі вдарило сліпуче сонце. Вони мимоволі позатулялися руками, відвернувши голови.

— Верхоріччя! — затремтів Кулькап і впав навколішки.

За його спиною, далеко знизу, з водоймища долітало лунке — цяп, цяп, цяп…

Усі четверо стояли пліч-о-пліч і з побожним трепетом зорили на величний краєвид, що розгортався перед ними. Їхні ноги впирались у величезну білу мармурову скелю, вивищену над широченною чашею величного колись озера, нині не більшого за плитке водоймище, облямоване пишною рослинністю.

Смарагдово-зелені дерева, кущі й чагарі вгиналися під вагою налитих фруктів, а квіти — червоні, фіалкові, жовті, помаранчеві, сині — сповнювали повітря ароматом, аж паморочилася голова.

— Це один величезний сад! — вигукнув Кулькап у захваті.

Перед ними, в небесному мареві, сонце сідало за височенні блискучі шпилі на заході, шпилі, що оторочували цю всю місцину, немов зубці величезної золотої корони. Тіні довшали й п’ялися до мандрівців, лягали на рясні сади, якими були вкриті пагорби, перекидалися через туркусове, уже майже геть пересохле джерельце під їхніми ногами.

— Погляньте отуди, — показав рукою Кулькап. Від найвідлеглішого од них краю озера відходив, нависаючи над прірвою, довгастий, схожий на острогу, скельний відросток. — Саме звідти вода спадає у тамте водоймище внизу. — У тиші чути було, як унизу лунко цяпнуло. — Це і є Верхоріччя!

Сонце сіло за білі мармурові гори, і проти багряного неба вони видавалися шпилями якогось величного храму. Незабаром зовсім споночіє.

— Камінний Штурман, — обернувся Живчик до водоблуда. — Де Камінний Штурман, Гайорибе?

Гайориб підніс руку, вимагаючи тиші. Його вуха нашорошились і затремтіли. Він вдивлявся у купу жолобчастого мармуру, що височіла край джерельця.

— Ну що, Гайорибе? — запитав його Живчик. — Ти когось чуєш?..

А потім почув і він. Тишу порушив легенький хрускіт. Він затамував подих. Ступив крок уперед, — його тіло випромінювало ледь помітне люмінесцентне світло. І зразу ж по той бік джерельця вродилася чиясь постать. То зникаючи за деревами, то виринаючи знову, — вона зближалася, ставала виразніша і теж починала світитися.

Невдовзі Кулькап уже міг бачити струнку дівчину з блідою, майже прозорою шкірою та цілою копицею вогнистого волосся. У нього відвисла щелепа. То оце і є той самий зниклий кораблянин? Та не може такого бути! Але ж вона світиться…

— Ве-ве? — загарчав Гук.

— Живчику, — повернувся до товариша Кулькап. — Камінний Штурман — це дівчина?

Живчик німував. Дівчина приступила ближче.

— Капітан Живчик? — запитала вона про всяк випадок.

— Моджін, — прошепотів Живчик. — Ти.

— Так, капітане, — сказала дівчина, підбігаючи до нього і хапаючи його в обійми. Водяна краплина сиротливо зірвалася з виступу скелі. — Я знала, ти по мене прийдеш!

— Чи ж