Олексій Михайлович Волков - Виконавець

часу на схилах траплялися розсипи пролісків та інших лісових квітів. Це було дивовижно. Близько чотирьох годин я простував лісом і нарешті вийшов на пагорб, з якого виднілося село Надлісне. Напевно, о такій самій весняній порі тут стояв і Петро Гончарук, думаючи свою гірку думу, і не підозрював, що за кілька хвилин впаде у ці лісові квіти.

Пес сидів поруч. Тільки здіймалися його боки, крізь які проступали ребра. Іноді мені навіть здавалося, що я чую його дихання. Взагалі, за останні години моє ставлення до цієї незрозумілої істоти змінилося. Я вже зовсім інакше дивився на нього. І все ж таки не міг без здригання бачити чорні отвори його очиць.

Сівши боком до нього, я відпочив кілька хвилин. У лісі панувала тиша. Тільки пташині співи і наше дихання. Я скинув куртку, витяг з піхов ножа, відгріб ногою листя і заходився копати. Яма вийшла завширшки в дві долоні, довга, завглибшки вище коліна. Я втоптав на дні землю і поклав пакунок з рушницею. Тут вона і зогниє років за тридцять — сорок. Від цього не врятують ні мастило, ні поліетилен. І все ж таки, зігнувшись, я зав’язав кінці мішка ще на два гудзи, а маленькі кінчики, що лишилися, зрізав ножем під самий вузол. Кинувши на пакунок шмат кори, я нагорнув викинуту землю, а зверху притрусив листям, так, ніби тут нічого й не робилося, і тільки тепер розігнув закляклу спину.

Він сидів поруч і дивився на мене. І коли ненароком я заглядав у його чорні діри, виникало жахливе враження. Цієї миті здавалося, що я не належу собі. Весь холонучи, я відводив очі. Таке відчуття неможливо витримувати довго.

— Ну, ось, — сказав я, — роби з нею що хочеш.

Тепер треба було йти. І від думки про це моє серце знову стискалося. А що як він не залишиться тут? Що як знову піде за мною? Що тоді?! Що б сталося тоді, я не знав. І тому, вдягнувши куртку, ступив крок назад. Він не ворухнувся. Я ступив ще крок. І ще. Він сидів на місці. Я зрозумів, що більше ми не побачимося.

Усе-таки мені важко було піти звідси просто так і назавжди. За якийсь рік, та що — за рік, за якихось кілька днів усі дерева навколо стануть для мене незнайомими. І якщо я зміг би відшукати приблизно це місце, то навряд чи впізнав би дерево, під яким закопана рушниця. Ні, я нічого конкретного не планував. Я ніколи не збирався сюди повертатись і викопувати рушницю. Напевно, це був якийсь підсвідомий імпульс. І, вийнявши ще раз ножа, я зробив на дереві, біля якого стояв, глибоку зарубку.

Потім відійшов кроків на десять і озирнувся. Пес нерухомо сидів на своєму місці. І я пішов до краю лісу, час від часу оглядаючись, все ще не вірячи у своє жадане звільнення.

XXIV

Коли піді мною застогнав диван, за вікнами була суцільна темрява. Гули ноги, йшла обертом голова. Останнє — від ейфорії. Досі свобода була для мене абстрактною річчю. Тепер я зрозумів, що це таке насправді. Та я був надто змученим, щоб насолоджуватися радощами і, абияк постеливши ліжко, провалився в рятівний сон.

А сон став просто-таки бальзамом на всі мої душевні рани. Мені наснилася Світлана. І як наснилася! Я сидів у неї вдома. На тій самій кухні ми пили каву і шампанське з цукерками — святкували перемогу. Вона виявилася зовсім не такою. Кудись подівся той індиферентний вираз її обличчя. Вона сміялася та жартувала. Раділа за мене. Ніколи б не подумав, що Світлана може бути такою. Це виглядало, наче якась казка. А потім вона запросила мене залишитися. Одного разу вона вже робила це, та я, дурний, відмовився. Хоча, власне, тоді мені було не до того. А тепер… І я залишився. Дивовижний сон. У мене ніколи не було такої жінки. Ми кохалися довго, і хотілося, щоб цьому не було кінця. Я не міг сказати, скільки реального часу це снилося, але, здавалося, що цілу ніч. А Світлана все дивувала й дивувала мене. Як я хотів, щоб це не закінчувалося ніколи! Але вона раптом вирішила провести невеличкий сеанс гіпнозу. Щось пояснювала мені, а потім сказала: «А на рахунок „три“ ти прокинешся». Я запротестував, адже знав, що це всього лише сон, з якого так не хотілося прокидатися! Понад усе на світі не хотілося мені зараз прокинутися, але було пізно. Вона промовила «три», і я розплющив очі.

«Що ж ти наробила…» — подумав я з жалем, лежачи і дивлячись у стелю. Зіпсувала такий сон! Шкодувати було про що. Кілька хвилин я лежав, перетравлюючи свої враження. Та за вікном давно був білий день, і час уже вставати. Я глянув на годинник і присвиснув. Друга година! Оце так дав! Хоча, власне, з такою жінкою можна спати й довше. Цей каламбур мені сподобався, і я бадьоро зіскочив з ліжка. Щоправда, мій годинник, напевно, барахлив. Я давно його не перевіряв, навіть дата на циферблаті збилася.

Але настінний годинник також показував другу. Що б сказала Світлана, почувши розповідь про мій сьогоднішній сон? Звичайно, я розповім їй, тільки коли? Не сьогодні і не завтра, це точно. Я не міг наважитись подзвонити їй так скоро. Моя перемога вимагала перевірки, підтвердження часом. І в першу чергу потребував цього я сам. Лист, написаний мною і залишений в книжковій шафі Світлани, начисто вилетів з голови. Вона ж могла його знайти саме зараз! Я зіскочив з ліжка і запхав постіль у шафу. Хотілося діяти. Вдягнувши спортивний костюм та легку куртку, я вискочив на весняне повітря. Самопочуття було на диво бадьорим. Мені вдалося-таки добре виспатися. Чомусь тільки скиміла права щока. Напевно, я відлежав її під час довгого сну. І ще одне. Мене переслідувало відчуття якогось знайомого і дуже нехарактерного