Володимир Кільченський - Присмак волі

— То скажіть, хлопці, що це було, коли вас поляки захопили? Ви що, в полон хотіли до ляхів?

Санько, дожовуючи загребу, голосно, щоб чули всі, відповів:

— Та то в нас, пане десятнику, така була козацька хитрість... Ми начебто парламентарями були. Запропонували полякам здатися без бою полковникам Ганжі та Кривоносу, а ляхи хотіли нас відвести до міста на перемови...

— От якби ви залишилися без зброї, то були б у нас «парламентарями» біля ганебного стовпа, а так, можливо, ви вірно й зробили, — закінчив розмову Петро, і всі, почувши про щасливий кінець цієї пригоди, радісно посміхалися.

Уранці повстанці та козаки вже робили спроби підійти та приступом заволодіти Шаргородом. Але місто з фортецею та високим, до дев’яти сажнів, земляним валом було міцним горішком. Десятку Петра Гусака ніхто не спонукав до приступу, та і його самого не було видно. З’явився пан десятник тільки під вечір, став розповідати про задум їхніх дій:

— Завтра повстанці ще постріляють, а ми будемо видивлятися, де у поляків стоять гармати, головні сили. От як ви, хлопці, добре роздивитеся місто та замок, то ми підемо туди вночі та наробимо ляхам лиха: через два-три дні місто буде наше.

Наступного дня десятка лазутчиків на чолі з Петром Гусаком увесь час до полудня перебувала побіля міста. «Гарне воно, і якби не війна, — міркував Андрій, — то тут можна було б жити...»

Шаргород стояв на березі річки Мурашки, яка своїми берегами прикрашала видна фортецю, будинки, церкви. Петро розповідав, що тут є великий католицький костел, і вказував хлопцям на його грандіозні вежі, що їх було видно далеко за межами міста. Також тут була і церква євреїв — синагога. Та хоча під стіни міста нерідко навідувалися татари, воно весь час відроджувалось.

— Хлопці, нам треба визволити це місто, та щоб поменше його зруйнувати і щоб люду менше полягло, — закінчив Петро і додав: — А тут багато живе християн, які допомагатимуть нам зсередини.

Визнавши підступи, а також помилувавшись цим містом, від’їхали подалі на захід і побіля річки Гнилої зробили перепочинок. Під вечір знову об’їхали околиці Шаргорода, побіля якого вже майже не було чути пострілів, а тоді відправилися через брід до свого табору.

Підлужний прокинувся дуже рано, вибрався з-під воза, під яким хлопці спали на сіні. У них був день відпочинку, і Андрій лежав та милувався навколишнім світом, для якого ця війна була зайвою. Звиклі до людської присутності птахи заводили співи, наче хизувалися своїм умінням. По небу пролітали граційні лебеді, і він чув, як від їхніх крил з якимось шелестким тріском розсікалося повітря, і цей шелест був таким вабливим, що Андрієві самому закортіло отак легко та граційно майнути над землею і здивувати своєю красою людей.

А на землі допитливі бабаки визирали зі своїх нір на великих земляних горбиках, які створили, мабуть, ще їхні предки. Великий бабак виліз зі своєї домівки і незадоволено дивився на людей, які посміли оселитися на його угіддях, а потім, посвистуючи, раз по раз ховався до своєї нори, так і не наважившись запросити свою родину прогулятися навколо. «Усім ми тут заважаємо. Вдерлися до малих істот, які жили своїм життям, і господарюємо на їхніх землях», — міркував Андрій і згадував свою недобудовану хату. Чи створять вони з Даринкою родинне гніздо?

Поринув у спогади про рідну Михайлівну, про свою річечку, як казав батько, хоч і мала, та Багатою зветься, тому й люди багаті побіля неї живуть. Дивився, як до озерця потяглись обозні з волоками. Видно, риби самим закортіло, а може, сніданок буде з рибкою. Андрій зрозумів, що з новим днем усі живі істоти прагнуть одного: наситити себе, знайти їжу та прожити на цьому світі ще один день, продовжити життя... «Як Бог так створив світ, що в ньому багато живих створінь і всі живуть, поїдаючи одне одного, та ніхто вмирати не хоче, побачивши красу великого творіння Господнього? От зараз почнеться день і підуть люди вбивати... І я піду. Боже, пробач мене, грішного, і проясни: чи твоїм промислом я піду вбивати і чи твоїм можуть вбити мене, твоє творіння, яке прагне до життя та любові до світу, створеного тобою?» — роїлись думки в голові Андрія, і, щоб викинути їх із голови, повернувся обличчям до сходу та подумки прочитав вранішню молитву...

Поступово всі прокидалися, а коли піднялися двоє його друзів, вони разом почимчикували до води, де вже метушились рибалки та купальники з голими сідницями. Андрій зайшов у воду та згадав про Івана, який також любив вранішню купіль: «Чи видужав уже? Добре було з ним, не вистачає його... З ним і домівка здавалася ближчою». Коли вийшли з води і, одягнувшись, попрямували до свого воза, Андрій нагадав хлопцям про Івана, і всі згадали його добрими словами як вірного товариша та незламного козака.

Після сніданку в таборі повстанців та козаків закипіла робота: з усього, що потрапляло під руки, майстрували засоби приступу. Було чути перестук ковалів, які немовби змагатися поміж собою, куючи штурмові кішки та цвяхи для виготовлення сотень драбин. Плели якісь корзини, готували довгі палі з металевими шпичаками та гаком на кінці. Багато людей приміряли здобуті кольчуги, польські шоломи, а ще плели з лози спеціальні корзини та з любов’ю приміряли їх на свої буйні голови. Теслі майстрували дещо значніше: і вже одна вражаючих розмірів гарба була перероблена на здоровенний дерев’яний щит на колесах.

— Цього ранку братимемо приступом замок!.. Ти бачив, Андрію, що роблять?! — задоволено вигукував Павло Година, а в самого на обличчі була ледь помітна тінь тривоги.

Підійшли до одного гурту, і Підлужний в одному дерев’яному виробі признав великий лук. Посміхаючись, спитав у майстрів:

— А це що, хлопці,