Володимир Кільченський - Присмак волі

— Годі вам вимахувати шаблями! Поїдемо з вами, але парламентарі на переговори приїздять зі зброєю. Складемо її перед вашим полковником! — зухвало промовляв Голота.

Нарешті старший поміркував і крикнув своїм:

— Нехай будуть зі зброєю, пся крев! Ведіть у Шаргород на допит та за непослух карайте на смерть!

Хлопці ще не встигли і шаблі заховати у піхви, як навколо них залунали постріли і декілька польських вершників впали з криками на землю.

Навколо гурту поляків гарцювали козаки з підсиленої десятки Петра і готові були рубатися з поляками, котрі залишились живими після пострілів. Поляки, що були поряд зі своїм старшим товаришем, розвернули коней та зустріли козаків ударами шабель. Тут уже і Санько з Андрієм отямились та давай колошматити ближніх до себе польських вершників, і один уже завалився на землю після різкого випаду Санька. Тепер уже явна перевага була на боці козаків. Після удару Петра Гусака шаблею по черепу старшого з поляків запал притих, і вони один по одному стали кидати шаблі на землю. У козаків один із розвідувачів лежав долілиць, а поляків лягла половина їхньої десятки, і козаки вже метушилися побіля полонених, знімаючи з них решту зброї та військове начиння.

— А чия то біла сорочка на палі? — здивовано запитав Петро і подивився на Санька Голоту.

— Та це моя, пане десятнику... Впала ненавмисно. Зараз я... — нахилився, щоб відв’язати сорочку, Санько, і тут козаки, здогадавшись, у чому справа, зареготали на всю галявину.

Поляки, що були майже всі пов’язані та шоковані полоном, здивовано дивились на козаків і переглядались поміж собою. А Санько, відв’язавши сорочку, став натягувати її на себе, не піднімаючи голови, з похмурим лицем. Тут уже й поляки все зрозуміли і, незважаючи на своє невільницьке становище, зайшлися сміхом разом із козаками.

— А твоя сорочка, Андрію, хоч на тобі? — реготав і Петро, який щойно похмуро поглядав на хлопців.

Через хвильку всі вгомонилися. Пов’язаних поляків Петро відправив з двома козаками до головного війська, а тоді всі заходилися копати могилу для свого забитого товариша та поляків.

Віддавши шану загиблому в бою козакові, вирушили вперед уже разом, тільки розтягнулися ланцюгом. Позаду їхали Андрій, Санько та Павло, який весь час картав себе за те, що вранці не поїхав разом з товаришами. Попереду виблискувала невелика річка, по берегах якої негусто росли дерева. Усі спішилися й підійшли до Петра, який уже розсилав козаків у різні боки.

— А ви двоє будете коло мене. Чатуйте побіля коней і чекайте наказів! — звернувся він до Андрія та Санька.

Хлопці стали поряд із конями, що їх лишили вислані назирці козаки, і, прислухаючись до звуків, готові були кожної миті кинутися на допомогу товаришам. До них під’їхав Петро з провідником. Він схвильовано роздивлявся все довкола, стиха про щось розмовляючи зі своїм поводирем.

Десь через годину стали з’являтися козаки, і Петро вже осягнув, де засіли поляки. Лазутчики доповіли, що бачили два загони піших поляків, душ по тридцять у кожному, і вони засіли побіля неширокого мосту, який вів на протилежний берег річки.

— Добре, хлопці, усе зрозуміло, — нарешті вимовив Петро і наказав всім готуватися до зворотного шляху, а сам відійшов з Макаром та Кузьмою і довго їм про щось намовляв, а ті мовчки слухали, киваючи головами.

Нарешті Петро підійшов до гурту козаків, які мали вирушити у зворотному напрямку, і сказав, що двоє лишаться тут назирці, а інші — від’їжджають, аби підібрати місце для ночівлі війська. Проїхавши зо три версти по пройденому шляху, зупинились, і Петро крикнув усім:

— Оглянути місцевість, чи нема засідок, з’ясувати, де є вода, а тоді — до мене!

Через деякий час усі повернулися з добрими вістями про озерця в цьому місці та про те, що ворог не зможе підійти непоміченим.

— Санько з Андрієм лишаються тут. Постійно оглядайте ці місця та чекайте підходу головного нашого війська. Головами відповідаєте за надійний огляд місця ночівлі полку! — наказав Петро і з п’ятьма козаками попрямував назустріч загонам Ганжі.

Хлопці, які весь час відчували якусь провину перед своїм десятником, старанно оглядали місцину, де стоятиме табір, та навіть раді були зустріти ворога, аби довести свою звитягу. Але навкруги, окрім швидкокрилих птахів та диких звірів, що пробігали повз них недалечко, вони нічого не помічали.

Десь під вечір усі дикі мешканці цієї місцевості сполошилися. Спочатку стали пролітати дикі гуси, а потім дрохви, тетерки, стрепети, а де-не-де почали з’являтися невеличкі зграї кабанів, що також поспішали полишити це місце.

— Може, наші підходять? — з надією промовив Санько та запропонував обережно їхати в напрямку руху війська.

Незабаром попереду побачили передовий загін і, впізнавши своїх, поспішили назустріч.

Наближалася ніч, і тільки-но зупинилась валка, як відразу всі стали копошитися, немов мурашки, та ще й неподалік від річки Мурашки. Не встигло сонце лягти за обрій, як уже стояли ряди наметів та розташувалися в три ряди вози, які щільно прикривали місце відпочинку війська. Табуни коней під доглядом обозних шукали собі навколо стану свіжої паші. Андрій з Саньком швидко знайшли свій віз і, передавши коней доглядачам, пішли до озерця, щоб змити бруд і освіжитися. Швидко повернулися назад, де вже зібралися всі, окрім Макара та Кузьми, яким на нічну заміну послали інших козаків.

Вечеряли в сутінках, і коли вже ця необхідна справа наближалася до кінця, Петро поглянув на Санька і Андрія, запитав: