Алоїс Ірасек - Скалаки

— О, той Скалак уміє співати! Часом як заведе про пана управителя, про дозорця, про все те кодло з замка, то за живіт хапаєшся.

— Бозна, де воно в нього й береться.

— Видно, сам складає.

— А де б же більше він їх набрав. Але то якийсь дивний дурник!

— Еге ж, дивний... Якби часом не витинав таких коників, то можна б подумати, що нам його бог послав.

— Той дурник більше за нас тямить.

— І добре серце має...

— Що надають йому, знов роздасть майже все, та ще й у роботі помагає. Он у Радехові працював кілька днів одному халупникові задурно. Чоловіка погнали до двору молотити, жінка сама з купою дітей лишилась, хоч плач, так той божевільний поміг їй».

Отаке гомоніли по селах про Їржика. Люди мудріші тільки головою хитали та мовляли, показуючи пальцем на лоба:

— В нього тут не порожньо!

Люта, морозна зима не всіх увільнила від панщини. Халупники та ті господарі, на яких лежала повинність тільки піша або ж менша, ніж три дні на тиждень, мусили й узимку працювати в панських дворах. Молотили од світа до світа, а то ще й при каганцях; і за день тяжкої, виснажливої роботи їм платили сім крейцарів! А як наставала субота, вони ніколи не одержували всієї платні: пан економ звичайно вивертав половину за податок або за позичене збіжжя. Плговський економ навіть і половиною не вдовольнявся, уривав іще більше. Марно просили і плакали люди, цього жорстокого чоловіка нічим не можна було зворушити, він виплачував тільки малу частку тієї кривавиці. Його кляли всюди, де б не згадали.

На «Скелі» знову стало невесело: до Лідки дійшли ті дивні чутки про Їржика. Балтазар тепер мав змогу її розважити, але всього їй не розповів. Те, що перед відходом відкрив йому Їржик про своє «божевілля» й про свої заміри, Уждян вважав таємницею. Лідці він сказав лиш таке:

— Не журися тим, дівчино, він при своєму розумі. Він, може, розумніший за нас, тільки що мусить так робити.

«А чому це мусить?» — питала вона сама себе і часто подовгу думала про це. Розрадою Лідці була книга, котру Їржик доручив їй.

Надійшло різдво. Ясної ночі Лідка вертала з Ванєком із села, од утрені. Мороз був лютий, зірки мигтіли. Старий жовнір і молода дівчина поспішали додому. Біля старих кленів за селом вони спинилися: з-під дерев назустріч їм виступив Їржик. На плечі в нього висіли цимбали. Лідка від несподіванки скрикнула. Скалак радісно стис їй руку.

— Це їй добрий гостинець на свято,— мурмотів Ванєк, швидко ступаючи рипучим снігом. «Гаряча ж кров у тих молодят,— думав" він.— Простояли б отак і цілу ніч. На варті, надійсь, так не вистояли б!..»

Їржик із Лідушкою повільніше йшли за ним.

— Довго ж ти нас не згадував, Їржику!

— Згадував щодня й щогодини, але...

— Якби ти знав, чого тільки люди не плещуть про тебе!

— Та я уявляю, але все це колись урветься.

— Ох,— зітхнула Лідка.— Коли ж то?..

— Як доведу своє діло до кінця, тоді вже...— Він не доказав.

— Ой, як же я боюся за тебе! А що ти надумав? Я то здогадуюсь, але ж ти мені не дуже довіряєш...

— А ти згадай, що сама казала мені у вільшнику та на Турові. Знаєш же, скільки ми випили гіркої; за все те мусить бути відплата. А ще я хочу, щоб люди були людьми, а не рабами.

Вони стали на пагорбі, обвели очима весь гористий виднокруг, укритий білим снігом.

— Поглянь, Лідушко, на оці села: нема серед них ні одного, ба ні одної хати, де б жили щасливі люди. Нині вони сплять, а завтра їх знову ждуть горе та злидні або ж клопіт і тяжка праця. Та ще хто зна, як вони сплять. І марно люди ремствують та моляться. А тамті,— Їржик показав у той бік, де виднілася в далині замкова вежа,— тамті мають усього досхочу, бенкетують, марнотратять, спочивають у пухових перинах. І все те ссуть із оцього замученого люду. А чи ж вони не такі самі смертні, як і всі ми? Тато мій за те, що боронив себе та хотів за всіх обстати, пішов на шибеницю. Бог велів прощати, але отим-о простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця, і за те їх має спостигти кара божа. Знаєш, як у всіх селах, по всій окрузі люди прозріють, як повстануть і закричать: «Чиніть по закону!» — то цей гордий Находський замок і всі замки затрясуться, і пани побачать, що ми не сліпі й не дурні, що ми люди. Бач, чого я прагну й чого домагаюсь! І бог мені поможе. Час нам самим подбати про себе.

Весь вид і очі юнакові вогнем палали. Лідка в захваті не зводила очей із цього  натхненного обличчя. І оце говорить юродивий?! Вона стисла йому руку