Алоїс Ірасек - Скалаки

— Та про нас іще й не такого навигадували, тільки це й чуєш день крізь день.— І він почав розповідати їй про «чеських братів», про свою віру. Перед Лідкою відкрився новий світ.

— Подумай про це,— закінчив Їржик,— і переконайся сама.

Вставши, він зайшов до хижки. Не міг не одвідати цих стін, де його предки ховалися самі й ховали в часи утисків свої святощі — книгу, де й сам він ще малим хлопцем знайшов із своїми рідними схованку. Він стояв у задумі, поки не зачув поруч глибоке зітхання. Біля нього стояла Лідка, смутна, з заплаканими очима. Їржик обняв дівчину.

У дверях з’явився старий Балтазар Уждян і мовчки став на порозі; лице його осяяв промінь радості.

Лідка зашарілась і вирвалася з Їржикових обіймів. Дядечко сказав їй вийти, і вона прожогом вилетіла надвір. Балтазар лишився на самоті з Їржиком.

Довгенько обидва мовчали. Нарешті Балтазар промовив:

— Якби ти знав, скільки та дівчина наплакалася через тебе...

— Знаю, дядечку, й ніколи того не забуду.

— Тепер я вже тямлю, чого вона так журилася, надто ж тоді, у Ртині, бідолашечка! Ти вже зовсім одужав, Їржику?

— Вже, дядьку Балтазаре. Скоро зможу піти від вас.

— Піти? А навіщо? Хіба тобі в нас не до вподоби?

— Та якби тільки в цьому річ. Ви пам’ятаєте, як я був у вас перед князевим святом та про що ми тоді розмовляли?

— Та пам’ятаю і тепер уже не злякався б, але... нічого з того не вийде.

— Вийде, як не сидіти склавши руки. От тому я й іду. Візьму з собою цимбали.

— Невже знову юродивим? — злякано спитав Балтазар.

— Вам, дядечку, я можу відкритись: інакше не виходить.— Їржик зітхнув.

Уждян замислився. Отже, Нівлт слушно здогадувався. Тепер він це з власних Їржикових уст чує.

— Ой Їржику, Їржику...— Покрутив старий головою.— Не знаю... Але скажи, як це ти тоді, у Ртині, зметикував?

— Я дізнався, що ви там зійдетесь. Ту супліку, що прочитав вам, переписав у чоловіка, котрий подавав її. Бачте, вони людей за рабів мають, але ж...

— Гадаєш, щось переміниться?

— Повинно, коли будемо всі як один. Для того й мушу йти, щоб очі людям відкрити.

— Облиш, Їржику, нехай уже навесні. Он у Відні нам пообіцяли якось подумати про панщину...

— Ех, якби-то на це була надія! Ні, тільки самі мусимо собі помогти.

— А як пани дізнаються, що ти не...

— Мене ж сам замковий доктор визнав за божевільного! — Їржик гірко всміхнувся.

— Ой, злапають тебе!

— Я вже раз був у їхніх лабетах, а татко за це саме на шибеницю пішов.

На це старий Уждян уже не мав чим відповісти.

Ішлося вже до зими, коли Їржик залишив свою рідну «Скелю». Лідка плакала в комірчині. Відходячи, він сказав їй:

— Не лякайся, хоч би й що про мене почула.— А Балтазара попросив: — Будьте ласкаві, дядьку, ви тепер усе знаєте, то розраджуйте її. Я ж скоро повернуся. Відпочину в вас та покріплюся трохи.

— Вертайся скоріше, вертайся,— щиро просив господар.— Ото хлопчина! — гомонів він сам до себе у стайні.— Правдива кров Скалаків. Щасти йому, боже!

Настала зима. Дороги позамітало, проте на «Скелю» частенько доходили чутки з околиці:

«Подумайте лишень! Їржик Скалак занедужав після тортур у замку; Уждян забрав його до себе, і він уже був вичуняв там. Уже буцім говорив, як розумний, і робив усе. Старий Салакварда не міг натішитись тим, та нараз Їржик загледів у кутку свої старі цимбали, і наче його що по голові ошелешило: знову збожеволів.— Такий був короткий зміст усіх тих балачок.— Узяв цимбали, почав грати й співати і тепер знову ходить по селах. Але ж у тих цимбалах сам диявол, видно, сидить: тільки глянув на них Їржик — і стратив глузд. Правда, грає він тепер не як божевільний. А в тих цимбалах, певно, чари якісь. Слухаєш — і з місця зрушити не можеш.

— А співає?

— А то як же! Того «Сільського отченаша» від нього скоро всі навчаться, куди не піди, там його й співають. Але ж і пісня, ніде правди діти! До самого серця промовляє.