Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Не мудруй... Ви були цілий день разом. Вона щось з'їла?..

— Та ні... Ми тільки випили кави...

— То чим її стільки вивертає?..

— Без поняття...

У ванні трохи втихомирилося.

— Борис прийшов! — кричала у двері бабуся. — Вийди! Все буде добре!..

— Ні... — простогнала Люба. — Залиште мене... Прошу... Вибач, Борисе... Йди... Я не покажусь тобі... такою...

— То все тому, що треба нормально їсти, а не цмулити лише одну каву!.. — Борис зрозумів, що це повчання стосується його. — Старих треба слухати, а не геройствувати!.. Розум усі загубили, бачу!.. Я вам скоро той запал заглушу!.. Легко!..

— До побачення, — перебив Борис. На стіні у коридорі висів лук. Юнакові здалося, що жвавенька бабуся зараз його зірве і запустить стрілу у Борисів сухий зад.

— Коли вона очухається... Ти теж приходь... Я вам... — пані Гелена недоказала...

— Добре... — прийняв пропозицію геній уже в дверях. — Прийду... З радістю...

— А от щодо радості — то ти поспішив, хлопче!.. — Так тепер на добраніч кажуть бабусі.

«Що за день?.. Куди б не зайшов, мушу тікати!..» — гнівався Борис, збігаючи сходами і вже знаючи, куди він побіжить...

Борис виповз від Люби ніякий. Сів на гойдалку біля будинку і наче вивітрився з цього світу. Голова зникла, думки втекли, одне відчуття знепритомнілого лету панувало... Вірніше, падіння... Бо летів вундеркінд униз, у прірву. І мав від цього якийсь солодко-болючий страх. Наче мазохіст, якого товчуть, щоб йому було добре...

Коли пролупав очі й повернувся у своє начитане тільце, сонце вже натякало, що готове почати новий день.

Почовгав до єдиного місця на землі, яке могло його з прірви витягти на грішний світ... Тиснув на мертвий дзвінок... Гупав у двері... Кричав...

— Ти?.. — Безрукий з червоними, як у білого кроля, очима відхилив двері. Здивувався, що не було пані Стефи.

— Не знаю... — кволенький, зсутулений вундеркінд просунувся у квартиру під велетенською пахвою господаря.

— Ще щось?..

— Ще...

Лев бухнувся на застелену вм'ятину на ліжку, яка, видно, ще не встигла розсмоктатися. Борис усівся біля Безрукого, як біля хворого.

— Кажи...

— Думаю, що нам нині буде капець, — почав вундеркінд.

— Ти, бачу, оптиміст... Обґрунтуй...

— Ми злегковажили з душею Львова... Поставились до її спасіння, як до гри... Але це не забавка...

— Обґрунтуй... — повторив Лев.

— В останній день усе пішло шкереберть. Зникли ваші... А тепер...

— Що?

— Любі зле... Зачинилася у ванні і блює. Як вулкан лавою... Не відчиняє... Там такий звук, як у пеклі...

— Ти був у пеклі?

— Ні. Просто порівняв.

— Порівнюй з тим, що пережив, добре, очкарику?

— Та чого ви злитеся?.. — промимрив Борис. — Я просто... приголомшений...

— Бо я хочу знати, де ти, чудо природи, вчора з дівкою лазило?..

— Ніде... Прийшли погодувати голубів... Їх не було, ви це знаєте... Потім попили кави в кав'ярні, на розі Руської і Федорова... Класне місце таке, затишне... Бо я на площі Ринок ще деякі фото робив, біля вхідних левів...

— Детальніше...

— Про фото?

— Ні, про кав'ярню.

— Кава розкішна... Посиділи, поговорили... Люба казала, що зникнення голубів з проспекту її насторожує...

— Малий, — Лев присів на ліжку, — мені не потрібні зараз твої зазубрені умовиводи!.. Розкажи мені не те, що твориться у твоїй голові, а що було насправді!.. До деталей!.. Гаразд?..

Борис знітився.

— Та нічого не було!.. Сиділи, пили каву, балакали... Ага, якийсь неповороткий бевзь сунув, як танк, і розлив каву Люби... Але перепросив зразу, сам приніс за свої гроші іншу, ще й з тістечками... І все...

— Як той бевзь виглядав? — запитав Безрукий.

— Чесно кажучи, як свиня... Домашня... Але не блаженна, що рохкає від безтурботності, а така якась, що відчуває, ніби її скоро поведуть на забій... Отак...

— Ти його не хотів стукнути?

— Хотів. Але, по-перше, не моя вагова категорія, а по-друге, він тричі мене перепрошував... Не Любу, завважте, а мене...

— Ясно, ботаніку... Дівчину захистити ти можеш лише на екзамені...

— На іспиті сто відсотків... Але не тільки, Леве Львовичу... У мене таке враження, що ви мене підозрюєте у боягузтві. Це неправда. Якби той чолов'яга хамив, я б із шкури виліз, щоб його покарати... Але якщо