Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

то образиш російський імператорський морський флот, і я буду змушений убити тебе своєю зброєю. Тож знай, що всю цю історію я чув, ще як нас навчали, і його високородіє наш капітан Ворошенко сам розповів її нам.

Знову пили мед і багато горілки, а платив торгівець коралями Нісен Піченик. Він теж трохи випив, хоч і не так багато, як решта. Та, коли вийшов на вулицю під руку з молодим Комровером, йому здалося, ніби середина вулиці стала річкою, хвилі здіймаються і опадають, гасові ліхтарі, що горіли де-не-де, обернулись маяками, а він сам мусив твердо триматися берега, щоб не впасти у воду. Матрос страхітливо заточувався. Все своє життя, майже від самого дитинства, Нісен Піченик щовечора проказував приписані законом вечірні молитви: одну, яку треба читати, коли сутеніє, і другу, якою вітають початок пітьми. А сьогодні вперше пропустив обидві молитви. З неба назустріч йому докірливо полискували зорі, і він не наважувався глянути на них. Удома його чекали дружина і звичайна вечеря: редька з огірками і цибулею, хліб зі смальцем, склянка квасу і гарячий чай. Піченик більше соромився сам себе, ніж людей. Поки він ішов під руку з матросом, що мало не падав, йому вряди-годи здавалося, ніби він зустрівся сам із собою: торгівець коралями Нісен Піченик із торгівцем коралями Нісеном Пічеником, — і один кепкує з другого. Але все-таки він докладав зусиль, щоб не зустріти кого-небудь. Тут йому пощастило. Він провів молодого Комровера додому, завів у кімнату, де сиділи старі Комровери, і сказав:

— Не гнівайтесь на нього, я був разом з ним у шинку, він трохи випив.

— Ви, Нісен Піченик, торгівець коралями, були з ним у шинку? — здивувався старий Комровер.

— Так, я! — відказав Піченик. — Доброго вечора! — І пішов додому. Всі його вродливі низальниці ще сиділи за чотирма столами і співали, ловлячи коралі тоненькими голочками в тендітних руках.

— Дай мені одразу чаю, — мовив Нісен Піченик дружині. — Мені треба працювати.

Проковтнув чай і, поки його гарячі пальці перебирали велику, ще не посортовану купу коралів, відчуваючи їхню приємну рожеву холоднечу, його бідолашне серце блукало по далеких і бурхливих шляхах могутніх океанів.

У голові Піченика горіло і бурхало. Проте він розважливо скинув капелюха, дістав торбинку з грошима і знову заховав її на грудях.

4

Наближався день, коли матрос Комровер знову мав повернутися на свій крейсер, і то в Одесу, і серце торгівця коралями щеміло і тужило. Адже молодий Комровер був єдиним моряком в усіх Прогродах, і Господь тільки знає, коли він знову приїде у відпустку. Якщо він поїде геть, уже ніхто ніде не розповість про моря світу, тоді тільки випадково можна буде натрапити на щось у газетах.

Був кінець літа, а втім, гарячого літа, без хмар, без дощів, і тільки споконвіку лагідний вітер волинської рівнини давав трохи руху і прохолоди. Ще два тижні — й почнуться жнива, селяни з сіл уже не ходитимуть у ярмаркові дні купувати коралі в Нісена Піченика. Тож у ті тижні був сезон коралів. Щодня зграйками і гуртами навідувались покупниці, низальниці насилу встигали виконувати роботу, доводилось цілу ніч нанизувати й сортувати. Гарної надвечірньої пори, коли призахідне сонце посилало прощальне золоте вітання крізь заґратовані вікна Піченика і купки коралів різних типів і забарвлень спалахували, сумовито і водночас утішно полискуючи, наче кожен окремий камінчик мав крихітне світло у своєму тоненькому отворі, селяни, веселі та розігріті, приходили забирати селянок; їхні важкі, підбиті цвяхами чоботи рипіли на кам’яних плитах подвір’я, а у вузликах із синіх та червонястих носових хустинок вони несли срібні та мідні монети. Селяни вітали Нісена Піченика обіймами і поцілунками, зі сміхом і сльозами, наче зустріли давнього приятеля, якого не бачили і якого їм бракувало десятки років. Вони добре порозумівалися з ним, навіть любили його, цього спокійного довготелесого рудого єврея зі щирими, а інколи замріяними порцеляново-синіми очима, в яких проступала прямота, чесність дій, розум фахівця і водночас наївність людини, яка ніколи не виїздила з містечка Прогродів. Дати раду селянам було нелегко. Бо вони, хоч і знали торгівця коралями як одного з украй нечисленних чесних крамарів свого краю, все-таки завжди пам’ятали, що він єврей. Крім того, їм давало насолоду торгуватися. Спершу вони затишно вмощувалися на стільцях, дивані і обох широких дерев’яних подружніх ложах із високими матрацами. Чимало навіть лягали в чоботях, до підошов яких поприлипало срібно-сіре болото, на ліжка, диван і просто на підлогу. З широких кишень своїх полотняних штанів або з припасів на підвіконні вони брали розсипний тютюн, відривали білі краї старих газет, які лежали в кімнаті Піченика, і скручували цигарки, бо навіть заможні з-поміж них вважали цигарковий папір за розкіш. Густий синій дим дешевого тютюну і грубого паперу виповнював помешкання торгівця коралями, і цей золотавий, пронизаний сонцем синій дим повільно виходив клубами надвір крізь квадрат загратованого відчиненого вікна. У двох мідних самоварах — навіть у них відображувалося надвечірнє сонце — на столі посеред кімнати гріли гарячу воду, і не менше, ніж п’ятдесят дешевих склянок із зеленавого скла з подвійним денцем передавали від рук до рук, наповнені парким брунатно-золотим чаєм і горілкою. Давно, ще зранку, селянки годинами торгувалися за ціну тих або тих разків коралів. А тепер ціна вибраних прикрас видавалася їхнім чоловікам зависокою, і торги починалися знову. То була затята боротьба, худорлявий єврей сам мав змагатися проти численного тлуму пожадливих і недовірливих, дужих і часом небезпечно сп’янілих чоловіків. Із-під чорного шовкового ковпака, який Нісен Піченик одягав удома, на вкриті ріденьким волоссям і засіяні ластовинням щоки, а звідти на руду цапину борідку стікав піт, волосинки бороди склеювались, тож увечері після боротьби він був змушений розчісувати її залізним гребінцем. Зрештою Піченик, незважаючи на властиву йому дурість, брав гору над усіма своїми покупцями. Бо з усього великого світу він знав тільки коралі, а селяни — тільки свою батьківщину, і він знав, як сортують і нанизують коралі і як треба переконувати селян. Надто вже впертим і затятим він давав так званий додаток, тобто дарував їм