Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

ніщо не загрожує її вірності аріанській науці та вихованню доньки згідно з її засадами. Щоправда в Равенні, як сповіщав їй незмінно приязний єдиновірець Сигісвульт, сенатори Басс, Максимус і Секст Петроній начебто застерігали патрикія, що Плацидія готує нову зброю проти нього, користуючись із неортодоксальності дружини; а жона комеса Касіодора навмисне не повертається до Риму, щоб уникнути обов’язку відвідин єретички; але Аецій збував це сміхом та злістю заодно, відповідаючи: «Дайте мені спокій! То бабські справи! Не маєте нічого важливішого?…»

Його ставлення до аріанської ревності дружини не було їй приємним, але не було й небезпечним; ніколи про це з нею прямо не говорив, лише насміхався зі святої для неї пам’яті обірванця Арія і напівсерйозно погрожував, що вижене з дому святих дияконіс. Так само, як Боніфацій, глузливо згадував про знаменитий диспут Максиміна з Августином, — але, на відміну від першого мужа, здавалося, зовсім не переймався тим, що його з дружиною розділяє нездоланна прірва,— прірва прокльону, накладеного соборами на науку обірванця та її вірних….

Збагнула, ким став для неї Аецій, — не лише для тіла та любовних потреб, але й для всієї її істоти, всіх її думок і закутків душі, — коли він на цілих вісімнадцять днів виїхав до Равенни. Спершу думала, що цей час промайне швидко, бо вона зможе присвятити його доньці, щоб упевнитися, чи точно згідно з вказівками знаменитого листа єпископа Максиміна виховують дитину няньки, вчительки і дияконіси. Справді зі щирою радістю проводила цілі дні в товаристві дівчинки, гралася з нею, наказувала носити їх у лектиці містом, щоб показати дитині всі красоти Риму, а найбільше численні статуї вітчима. Але тривало це не довше чотирьох днів… потім охопила Пелагію така велика туга, що вона від світання до сутінків блукала всіма кімнатами як похмура жалібна тінь, — а вночі не могла заплющити очей, плакала або, як на тортурах, переверталася з боку на бік на м’якій палючій постелі, — а найчастіше схоплювалася з ліжка і знову блукала, як мара, у непевному світлі місяця, даремно намагаючись дотиком босих ніг до холодних плит підлоги остудити жар, що палив її…

Нарешті їй сказали, що приїхав. Радісно скрикнувши, схопилася з оцямрування басейну, де сиділа, силоміць змушуючи себе ловити золотих рибок, яких конче хотіла торкнутися пальцем. Але чому ж він, раз уже тут, не приходить до гінекею?… Ображена й роздратована, вирішила, що не намагатиметься його побачити, доки він сам до неї не прийде. Проте, коли посутеніло, швидким, неспокійним і водночас радісним кроком рушила до таблінуму, де він самотньо і без перерви сидів від самого prandium.

Її черевики голосно цокали по плитах підлоги. Але Аецій навіть голови не повернув, коли вона ввійшла до таблінуму. Сидів, низько похилившись над малим бронзовим столиком, з обличчям, глибоко втуленим у широкі, внизані перснями долоні. Лише коли вона несміливо торкнула його пальцями, неохоче обернув похмуре, наче трохи підпухле обличчя.

Питання завмерло на вустах Пелагії. В очах Аеція помітила сльози (ніколи не бачила, щоб Боніфацій плакав!), нижня губа дуже тремтіла. Але, відчуваючи на собі її погляд, одразу ж стримався: губи зціпилися, сльози зникли з очей, наче й не були… випростався, цілком спокійним, хоч глухим голосом промовив у відповідь на її переляканий питальний погляд:

— Помер король Ругіла… мій найбільший друг… Начебто грім його вбив у Фракії… Дурень імператор Феодосій (Пелагія зблідла зі страху: таке блюзнірство…) пише, що то кара Божа… За що? Бо наїхав на цісарські провінції!… Тим Феодосіям дійсно здається, що Бога обходять їхні провінції та маєстат! Та що про це розмовляти з жоною!… — Неохоче махнув рукою.

Вже за мить сиділа на його колінах. Гнучкі руки повним ніжності рухом обплели товсту, наче зі спіжу шию. Вона намагалася втішити його, як уміла. Хоча сливе нічого не знала про Ругілу, розпитувала, наче помер хтось дуже їй близький. Чула колись од Боніфація, що це найдикіший і найжорстокіший з усіх варварських володарів, радше повелитель потворних демонів, ніж людей, страховисько обох імперій — але поквапом підтакувала, коли Аецій почав вихваляти мудрість та монарші й вояцькі таланти свого найбільшого — як уперто повторював — приятеля. Невтомно і ні на мить не перестаючи палати цікавістю, вислухала кількагодинну розповідь про життя і діяння Ругіли, про його братів та небожів, про численних жон і наліжниць, — а передусім про історію приязні, якою він обдаровував римського заручника, пізнішого вигнанця. Здавалося, — швидше втомиться Аецій, розповідаючи, ніж вона, слухаючи. Нарешті, коли закінчив, спільно з’їли вечерю і пішли до ложа. Новий день привітали так, як провели всю ніч: безсонно. Але коли Аецій підвівся, щоб швидко вдягтися і вибратися до Великого Цирку на змагання найкращого зеленого Риму зі знаменитим антіохійським гостем, який носив кольори блакитних, — Пелагія, дивлячись на його невисоку, зате чудово складену постать, відчула жаль, що вже ранок. Сказала це йому. Засміявся і на якусь хвильку замислився. Потім глянув на дружину зі загадковою посмішкою, що її здивувала, але зовсім не стривожила, — і сказав:

— Через тебе втрачаю найкращі перегони. Але залишусь, якщо бажаєш. З тією, однак, умовою, що й ти сьогодні не підеш до церкви Святої Агати.

То був день Божий. Але й перший день після майже тритижневої розлуки з мужем. Так, але ж уже два роки не траплялося, щоб вона першого дня тижня, в неділю не пішла до церкви! Затулила обличчя долонями і швидко викинула з себе:

— Залишусь.

Тоді нагий Аецій рушив до дверей і мовою гунів гукнув:

— Траустіло! Підеш до Касіодора і скажеш, — префект міста має оголосити в цирку, що перегони перенесені на завтра[105].

6

— Ти знову була у церкві Агати?

У Пелагії підігнулися ноги. Тремтячими руками затулила очі. Не могла дивитися на Аеція: ніколи не бачила цього любого обличчя так невпізнанно зміненим гримасою страшного гніву.

— Питаю, була?…

— Була, — прошепотіла здивовано і злякано.

Він одразу ж заспокоївся.

— Добре, що кажеш правду. Я нічого так