Джон Роберт Фаулз - Маг

сім днів мені часто спадали на гадку ці кілька хаток над затокою Ая-Варвара, що на схід від Бурані. Там вздовж широкої прибережної кам’янистої смуги росли рядком високі атанати, або ж аґави, обернувши до моря химерні дванадцятифутові канделябри суцвіть. Я тихо пробрався лісом, ліг на порослому чебрецем схилі над затокою й став приглядатися до хаток, сподіваючись зауважити щось незвичайне. Побачив тільки жінку в чорному. На перший погляд, навряд щоб тут мешкали Кончісові помічники. Дуже вже відкрита місцина, надто вже легко за нею стежити. Трохи перегодивши, я зійшов звивистою стежкою до хаток. Стоячи на порозі, дитина зауважила мене серед оливкових дерев, щось гукнула, й з’явилися жителі цього маленького поселення — чотири жінки й півдюжини дітей. Без сумніву, всі тутешні. Крім склянки води, якої я попросив, мене по-сільському гостинно почастували блюдечком айвового варення й чаркою ракі. Всі їхні чоловіки виплили в море на риболовлю. Я сказав, що йду в гості до о киріоса Конхіса, й жінки цілком певно не вдавали здивування. Чи заходить сюди цей пан? Вони відсахнулися, немовби сама думка про це була чимсь несусвітним. Мені довелося ще раз вислухати розповідь про страту. Найстарша з жінок пустила на мене зливу слів, серед яких можна було розібрати «староста» і «німці», а діти зводили руки, як рушниці.

Ну а Марія? Вони ж то з нею бачаться, правда? Та ні, тут її ні разу не бачили. Марія не з Фраксосу, зауважила одна з жінок.

Чи чути тут музику, нічні співи? Вони переглянулися. Які співи? Я не дуже здивувався. Звичайно ж, ці люди і лягають, і встають разом із сонцем.

— А ви його родич? — спитала бабуся.

Цілком певно, що Кончіса вважають чужоземцем.

— Приятель, — відповів я.

— Тут у нього нема приятелів, — сказала вона і з відтінком ворожости в голосі додала: — Погані люди приносять нещастя.

— Але ж до нього приходять гості, — заперечив я. — Білява дівчина, високий чоловік і дівчинка ось така на зріст. Ви їх бачили?

Ні, не бачили. У віллі побувала тільки бабуся — давно, ще перед війною. Зрештою, жінки перейняли нитку розмови й почали ставити звичні дитячі та чарівливо щирі запитання про мене, Лондон і Англію. Кінець кінцем звільнившись від розпитування й узявши подарунок — пучок базиліку, я пішов уздовж крутого обриву вглиб острова, аж поки забрався на хребет, що вів до «Бурані». Якийсь час мене рідко ходженою стежкою супроводжувало троє босоногих дітей. Ми зійшли на вершину зарослого пініями пагорба, й звідти вже було видно плоский дах вілли понад морем лісу. Діти спинилися, ніби цей будинок правив знаком, що далі йти заборонено. Я обернувся, вони й далі стояли, невесело дивлячись на мене. Я помахав їм рукою, але вони не відповіли.

Розділ 27

Зайшовши з Кончісом до концертної зали, я сів і слухав Англійську сюїту ре мінор у його виконанні. Потім, чаюючи, дожидався хоч якогось натяку на те, що він знає про мою коротку зустріч із цією дівчиною. Кончіс не міг не знати, адже для того й затіяв нічний концерт, щоб показати цю гостю. Та я постановив поводитися так само, як тоді, після попереднього випадку: ні про що ані словом не згадувати, аж поки він сам дасть привід зачепити тему. Однак у нашій розмові не трапилося жодного приводу.

Як на мене, дилетанта, Кончіс грав так, ніби між ним і музикою не стояло ніякої завади. Не потребував «інтерпретувати», догоджати слухачам і вдовольняти свою пиху. Мабуть, так грав сам Бах — повільніше, ніж у виконанні більшости нинішніх піаністів і клавесиністів, зате не збиваючись з ритму й не спотворюючи музичної форми. Сидячи в прохолодній заштореній кімнаті, я спостерігав лисину, легко нахилену над чорним блискучим інструментом. І вслухався в Бахову потужну цілеспрямованість, в ненастанні пасажі та переходи. Кончіс уперше виконував при мені високу класику, і я зворушився, як тоді, коли побачив картини Боннара. Хоча й інакше, але не менш глибоко. У ньому знову взяло гору людське. Я слухав і усвідомлював, що в цю мить ні за які скарби не хочу опинитися деінде, що зазнані зараз і тут почуття виправдовують усе, що довелося перебути, бо в перебутому й полягає суть мого існування в цьому місці простору. Розповідаючи про свій перший приїзд на Бурані, Кончіс згадав про зустріч із прийдешністю, про чуття поворотної миті в житті. Тепер я відчував те саме, що й він тоді. Нове самосприйняття, усвідомлення того, що моє «я» навіки мусить бути ось цією душею і цим тілом з усіма їхніми вадами та чеснотами й іншого вибору немає. Стало видно зовсім нові можливості, дуже відмінні від тих, сенс яких я досі вбачав в ілюзіях честолюбства. Властиві моєму життю егоїзм, безладдя, помилки і зради могли б знайти своє місце й стати джерелом побудови, а не руйнування, причому тільки через те, що іншого вибору немає. Це була мить зовсім не духовного оновлення чи чогось подібного. Бо ж коли примиряєшся з собою — таким, яким є насправді, ти не даєш собі стати таким, яким мав би бути. А проте я, здається, ступив крок уперед, і то вгору.

Закінчивши грати, Кончіс дивився на мене.

— Завдяки вам усі слова видаються заяложені.

— Не мені, а Баху.

— І вам теж.

Кончіс скривився, але було видно, що не розсердився на мої лестощі. І спробував це приховати — тут же потягнув мене поливати город надвечір.

За годину я знову зайшов до своєї спаленьки й зауважив, що на нічному столику лежать нові книжки. Тонка французька книжечка під назвою «De la communication intermondiale»[109]— оправлена анонімна брошура, яку автор видав своїм коштом 1932 року в Парижі. Я легко здогадався,