Джон Роберт Фаулз - Маг

— А як ви провели вихідні, Ніколасе?

— Я познайомився з паном Конхісом.

— Ви… та ні, жартуєте.

— Нікому про це не кажіть.

Він заприсягся, звівши руки.

— Звичайно ж. Але в який спосіб… не можу повірити.

Я подав дуже вихолощений опис своїх перших відвідин тиждень тому, постаравшись зобразити і Кончіса, і «Бурані» якнайнуднішими.

— Видно, це дурень. Як я й гадав. І ніяких дівчаток не було?

— Ні одної. Ані навіть хлопчиків.

— І кіз також?

Я жбурнув у нього коробку сірників. Почасти через вроджені нахили, почасти через набуту шалапутність мій колега дійшов до життя, в якому було тілька два види розваги — злягання і обжирання. Жаб’ячі губи випнулись в усмішці, й він знову встромив ложку в мед.

— Конхіс запросив мене на наступні вихідні. Власне кажучи, Мелі, хочу вас спитати. Якби я так два рази замінив вас на виконанні учнівських домашніх завдань… чи не могли б ви почергувати замість мене в неділю, до шостої вечора?

Недільне чергування було найлегшим обов’язком і полягало в тому, щоб сидіти в школі й час від часу обходити всі поверхи.

— Гаразд. Так. Побачимо, — облизав ложку Деметріадес.

— І порадьте мені, що відповісти, коли спитають, куди я хочу податися. Нехай думають, що я не тут поблизу, а деінде.

Помахуючи ложкою, він трохи подумав, а тоді порадив:

— Кажіть, що ви їдете на Гідру.

Гідра — це проміжна зупинка в афінському рейсі. Добратися туди можна не тільки пароплавом, але й принагідним каїком. Там була невеличка колонія художників. Саме таке місце, до якого мені цілком годилося б вибратися.

— Чудово. А ви нікому не прохопитеся?

Деметріадес перехрестився.

— Буду мовчати, як… забув слово.

— Могила, Мелі. Вам давно пора в ній лежати.

Цього тижня я кілька разів побував у селі, щоб подивитися, чи нема там когось іншого, крім місцевих людей. Не побачив тих трьох осіб, що мене цікавили. З Афін на лоно природи приїхали три-чотири жінки з маленькими дітьми. У понурому вестибюлі готелю «Філадельфія» шкандибали одна-дві літні подружні пари, висохлі рантьє.

Якогось вечора я, не можучи знайти собі місця, зійшов до гавані. Доходила одинадцята година, і майдан з тюльпановими деревами та чорною гарматою з 1821 року був майже порожній. Випивши в кафеніоні кави по-турецьки й краплю коньяку, я рушив додому. Трохи далі за готелем, ще на кількастах ярдах бетонного «променаду», я побачив довгов’язого старигана, який стояв серед дороги й явно шукав щось загублене. Коли я наближався, він випростувався, — справді напрочуд високий і дивовижно добре вбраний, як на Фраксос. Мабуть, один із літніх відпочивальників. Він мав на собі світло-брунатний костюм з білою ґарденією в петлиці. Старомодну білу панаму з чорною стрічкою доповнювала козляча борідка. Він тримав напереваги ціпка з ручкою із морської пінки й видавався прикро враженим понад свою вроджену сумовитість.

Я спитав по-грецькому, чи не загубив він чогось.

— Ah pardon… est-ce que vous parlez français, monsieur?[106]

— Так, — відповів я, — трохи говорю по-французькому.

Виявилося, що загубився наконечник ціпка. Старий почув, що той упав і кудись покотився. Я запалив один за одним кілька сірників, пошукав трохи й невдовзі знайшов мосяжного ковпачка.

— Ah, très bien. Mille mercis, monsieur[107].

Він видобув портмоне, і я вже подумав був, що зараз дасть мені чайові. Цей чужоземець був безрадісний, як постать на картинах Ель Ґреко, нестерпно знуджений за кількадесят років та й, мабуть, сам навівав таку нестерпну нудьгу.

Не давши мені грошей, він обережно вклав наконечника в один із відділків портмоне й увічливо поцікавився, хто я, а тоді підлестив, спитавши, звідки я так досконало знаю французьку мову. Ми перекинулися кількома словами. Стариган не француз, а бельгієць. Приїхавши сюди два дні тому, він вважає, що Фраксос pittoresque, mais moins belle que Délos[108]. Після короткої пустопорожньої балачки ми вклонились один одному й розійшлися. Бельгієць висловив сподівання, що за два дні, які йому тут залишилося провести, ми побачимося й побалакаємо довше. Але я постарався уникнути цієї зустрічі.

Нарешті надійшла субота. Щоб мати вільний час у неділю, я відробив два понадурочні заняття й почувався вичавленою цитриною. Як тільки закінчилися ранкові уроки, похапцем перекусив, узяв сумку й рушив до села. Еге ж, пояснив я старому сторожеві біля брами, — найкращий спосіб поширити неправдиву чутку, — у вихідні буду на Гідрі. Впевнившись, що мене ніхто не побачить із школи, я обігнув її задвірками хат і вийшов на стежку до «Бурані». Але не відразу туди подався.

Увесь цей тиждень я сушив голову над Кончісом, безупинно й безплідно. В його «дійствах» можна було вирізнити два складники — дидактичний і естетичний. Але що крилося за цими вигадливо інсценізованими фантазіями: мудрість чи божевілля? Напевно, друге з двох. Більше схоже на манію, ніж на тверезий замисел.

За останні