Джон Роберт Фаулз - Маг

пожвавішав дорогою до школи. Насолоджувався прохолодним повітрям, ніжно-рожевим небом, що спершу набрало блідо-жовтої барви, а тоді блакитної, досі сплячим, сірим і безплотним морем та крутосхилами, порослими мовчазним сосновим бором. Йдучи, я повертався до дійсности. Події вихідних днів відступали в минуле й залягали в потайних глибинах душі, неначе побачені вві сні. А однак із кожним кроком набирало сили дивне враження, викликане, мабуть, ранньою порою, цілковитим безлюддям і пам’яттю про ці останні дні. Здавалося, що я опинився в міфі й знав це тому, що фізично почувався то юнаком, то старцем, то Одіссеєм у дорозі до Кірки, то Тесеєм у подорожі до Криту, то Едіпом, що досі шукає свою долю. Не можу описати цього враження. Навіяла його не літературщина, а загадково стійка, непозбувна бентега від перебування у просторі, де може статися все, що тільки хоч. Немовби світ за ці три дні постав наново — лише задля мене. Розділ 26

Мені надійшов лист. Його привіз недільний пароплав.

Дорогий Ніколасе!

Я вже думала, що Ти помер. Я знову самотня. Ну, майже. Ось гадаю, чи хочу побачитися з Тобою. Річ у тім, що можу. Я тепер літаю через Афіни. І досі не вирішила остаточно. Може, Ти така свиня, що було б дурістю знову з Тобою злигуватися. Але не можу Тебе забути, навіть з тими хлопцями, яким ти і в підметки не годишся. Ніко, я трішки хильнула і, мабуть, таки порву цього листа.

Гаразд, якщо мені вдасться вирватися на кілька днів в Афінах, то надішлю Тобі телеграму. Якщо далі так писатиму, то Ти й бачити мене не захочеш. І не уявляєш, як воно тут. Я прочитала Твого листа й вирішила, що написано просто з нудьги. Жахлива річ — мені й досі доводиться нализуватися, щоб Тобі написати. Падає дощ. Я розпалила вогонь, щоб зігрітися, бо псяча холоднеча. Тут темно, сіро й паскудно. Фйолетові (може, треба писати «фіолетові»? ет, хрін з ними) шпалери із зеленими сливами. Від такого Тебе знудило б.

А.

Пиши на адресу Енн

Дуже невчасне послання. Завдяки йому я усвідомив, що ні з ким не захочу ділитися віллою «Бурані». Вперше побачивши її, познайомившись з Кончісом, ба навіть і після випадку з Фоуксом, я хотів був побалакати про всі ці події — передусім з Алісон. А тепер мені видалося, що воно й на ліпше обернулося. На дні душі я був радий, що, пишучи до неї листи, не втрачав голови.

За п’ять секунд не закохаєшся, але цього проміжку часу може вистачити, щоб почати мріяти про кохання, особливо в такому безпросвітно чоловічому середовищі, як школа імени лорда Байрона. Що довше я думав про побачене опівночі обличчя, то гарнішим і розумнішим воно видавалося. Я вбачав у ньому аристократизм, люб’язність, делікатність, і ці риси вабили мене так само невідпорно, як у безмісячну ніч манять рибу ліхтарики місцевих рибалок. Сам собі товкмачив: якщо Кончіс має картини Модільяні й Боннара, то його стачить на те, щоб вибирати найшикарніших коханок. Було б наївно припустити, що з цією дівчиною в Кончіса немає нічого сексуального. Однак у її погляді на Кончіса було скоріше щось дочірнє, ніжне й дбайливе, ніж еротичне.

У понеділок я разів десять перечитав листа від Алісон, не знаючи, що робити. Зрозуміло, що доведеться відповісти, але я дійшов висновку, що чим довше зволікатиму, тим краще буде. Щоб цей конверт не муляв очей, я ввіпхнув його в найспіднішу шухляду стола, забрався в постіль, згадав про «Бурані» й занурився в романтично-еротичні фантазії про цю загадкову дівчину. Хоча й утомлений, геть вибився зі сну. Сифіліс, що видавався чимсь на зразок злочину, на багато тижнів змусив мене викинути з голови думку про любощі. Тепер же, коли виявилося, що я невинний, — досить було посидіти півгодини над позиченим у Кончіса підручником, аби переконатися, що його діагноз правильний, — мене проймав незборний статевий потяг.

Повернулися ласолюбні мрії про Алісон, про масні суботні й недільні забави в якому-небудь афінському готелику. Я розмірковував про синицю, що в руках краща, ніж журавель у небі. Або ж — керуючись благороднішими мотивами — про самотність, вічну й марну самотність цієї дівчини. В її примхливому й не дуже делікатному листі мені сподобалася тільки одна фраза, остання й найпростіша: «Пиши на адресу Енн». Вона пом’якшувала недоладність і задавнену образу, які відчувалися в решті тексту.

Я вибрався з ліжка й у піжамних штанах написав відповідь, доволі довгу. Перечитавши її, пошматував на дрібні клаптики. Друга спроба випала вдалішою. Як на мене, в листі додержано належну рівновагу між покаянною практичністю, достатньою палкістю й сподіваннями на те, що при зручній нагоді Алісон таки схоче залізти в мою постіль. Я написав, що у вихідні зазвичай не можу відлучатися від школи. За два тижні почнуться короткі канікули, але ще невідомо, чи вдасться мені вихопитися до Афін. Та якщо вдасться, то буду радий побачитися з нею.

Я постарався якнайскоріш опинитися віч-на-віч з Деметріадесом. Вирішив, що таки треба хоч у дечому довірятися комусь з учителів. Якщо у вихідні немає чергувань, то нема й потреби обідати в учнівській їдальні. Єдиний із педагогів, хто міг зауважити, що я не в себе вдома, був сам Деметріадес, але він якраз поїхав до Афін. У понеділок після обіду ми всілися в його кімнаті. Точніше — він засів за столом і, відповідно до свого прізвиська, заходився виїдати ложкою гіметський мед із банки та розповідати про втіхи у столичному борделі; а я слухав його впівуха, лежачи