Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

Леонтій втямлював, що перебував не уві сні, і все, що діється довкола нього, справжнє. Але й теж усвідомлював: чари купальської ночі перенесли його у зовсім інший світ, ніж той, у якому він перебував, розмовляючи з князем у шатрі.

Десь далеко, в Тухольській долині під Крушельницею, ще таланіли хороводні пісні бойківських дівчат і лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти літо й віддавати хвалу папоротевому цвіту, якого ні один щасливець відшукати не спроможний; надія на ворожбитний дарунок всесильної Мокоші жила лише в язичницьких молитвах і заклинаннях. Однак сліпучо-біла квітка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зоріла в душі чужинця й заводила його у ворожий світ, щоб здолати, запрягти той світ у нову віру, у невластиві для нього звичаї, навчити чужих людей своїх молитов і засвітити на їхній землі найсвятіщу Господню правду.

Відчував Леонтій, як супроти його волі лагідніла в душі та ворожість, степліла вона ще тоді, коли він побачив за полохливою заслоною полум’яних язиків дивовижну красу, оспівану в купальських піснях карпатську природу – в образі звабливої богині Мокоші, яка нагадала йому покинуту в рідному краю кохану Діану. Ніщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтій пізнав з нею солод краси, дивовижної, як сяйво папороті.

Завело пілігрима те сяйво крізь Мокошине безчасся в домівку бойківського Прометея, який перемінився із сумирного спузаря – у світлі видобутого із сухопрутів вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею і з жезлом, увінчаним кінським черепом, у руці.

Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольській долині, стягав з неба зиґзаґи Перунових стріл. Волхв узяв Леонтія за руку, обидва вийшли на подвір’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивої жерцям зверхності:

«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобі Візантії й інших земель заморських?»

«Науку віри в єдиного Бога приніс я вам», – відказав Леонтій і відчув при тому, як потахає впевненість у його мові.

Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очі місіонера, проте ні злості, ні зневаги не почув Леонтій у його голосі.

«Ти правду мовиш: править світом єдиний Бог. Як тільки закінчиться купальська ніч, визирне він із-за Магури й покотиться золотою колісницею по небосхилі».

«Ми його Саваофом називаємо», – стужавів голос Леонтія.

«Назви різні, а Бог один. У Турані його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».

«Але ж не Аллах і не Даждьбог створили людину за своєю подобою й поселили її в раю на полях між Тигром і Євфратом…»

«Я знаю: візантійці твердять, що рай був у Месопотамії на червоних пісках… Але хіба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пілігриме, на наші гори й полонини: де так низько висять над головами зорі, де ходять люди в німбах місячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, ти ж мусив уже чути їхню мову, адже цвіт папороті у твоїй руці».

«Віра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтій. – Ви не віддаєте мертвих землі, а спалюєте їх».

«Ми спалюємо мертвих, а ви губите їх у вогні живими!» – відказав волхв.

Він узяв з руки Леонтія цвіт папороті й змахнув нею на захід, де ще чорніли в пітьмі і небо, і земля. Й пучок світла від квітки впав кружалом на складене з полін кострище із стовпом посередині, до якого була прив’язана оповита в білу попону постать.

У тому світляному крузі відбувалося щось неймовірне і для Леонтія страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сиділо за столом троє ченців у чорних мантіях з гостроверхими каптурами, очі їхні зловісно блищали, а середній монах, який тримав у руці золотого хреста, зачитував із розгорнутої перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свій голос непоступливість і лють:

«Іменем Христа віровідступницю і відьму Маґдалену засуджено найсвятішою Супремою до спалення на вогнищі!»

Чорносутанні судді повставали й, хрестом тричі себе осінивши, заволали:

«Аутодафе!»

Біля кострища порався спузир, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печі: з патиччя цівкою заструменів димок, й коли зблисли пелюстки полумені, він підклав палаючі прутики у хмиз, і як спалахнув вогонь, з-під білої попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовірного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволі потахав серед диму, жінка вивільнила руки, розпростерла їх, немов хотіла злетіти в небо, й стала схожа на хрест.

Й пробився з німоти голос Леонтія:

«Це пекельне видіння, такої смерті ще ніхто у світі не зазнавав і зазнавати не буде, навіщо ти, волхве, зганьблюєш брехнею християнську віру? Де такою смертю карають?»

«Ти забув, християнський місіонере, – відказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерігав акт інквізиції, часу не