Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

прикріплений до кінчика довгої зеленої мотузки, Боббі підніс руку вгору і повільно повертав важіль уздовж циферблату реостата.

Невеликий скальпель ожив!

Він дуже довго сидів на лабораторному стільці з цією рухливою річчю в руках, надто глибоко схвильований, щоб сказати хоч слово, тремтячи з екстатичного щастя.

Тоді він відключив струм, поклав скальпель на лавку, устав, розтягнув свої довгі руки так, що напружилося кожне сухожилля, і радісно зареготав.

* * *

Старий Ніколас сильно розхвилювався, коли Боббі зайшов у бібліотеку, кошлатий, як волоцюга, з запалими очима, блідий від безсоння, і повідомив, що хоче скористатися телефоном.

– Щось сталося, Роберте, – мовив тремтливим голосом він, уставши поспіхом, і взяв його за руку.

Боббі похитав головою й усміхнувся. Оператор саме з’єднував його.

– Ненсі, я хочу поговорити з доктором Пайлом. Ні! Усе дуже добре!..Так!.. Це ви, докторе Пайле? Хотів би, щоб ви під’їхали сюди!.. Так дуже терміново!.. Гаразд! Дякую! Привозьте свої валізи, ми оселимо вас!

– Про що йдеться сину? З тобою все гаразд? – Ніколас опустився у крісло, його лице смикалося.

– Усе пречудово! – закричав Боббі, поплескавши його по плечу. – Я розповім вам про це трохи згодом! Спершу мені треба піти нагору і поголитися. Тоді я поснідаю… Меґсе! За півгодини я знову зійду вниз, а тому приготуй товстий шматок шинки, два підсмажені яйця, пару млинців і горня міцної кави.

* * *

Прибувши, доктор Пайл знемагав від цікавости. Ніколас не міг напевне сказати йому, що від нього потрібно. І йому відразу ж довелося підійматися на горище. Роберт хотів зустрітися з ним там.

– Ти можеш долучитися до нас Grandpère! – покликав Боббі з гори сходів.

Ніколас, постогнуючи, посунув за Пайлом, і вони зайшли до лабораторії.

– Вітаю, докторе Пайле, – усміхнено привітався Боббі. – Маю дещо вам показати! Хотів, щоб ви першими це побачили!

Він підніс блискучий невеличкий скальпель, що звисав на кількох ярдах дроту, покритого зеленою ізоляцією, і вів до високої шафки.

– Візьміть його в руку! А тепер погляньте! – Він підійшов до комутатора і натиснув на важіль.

– Обережно! – попередив він, коли Пайл підніс ножа до очей, щоб оглянути його зблизька. – Він може вас попекти!.. Ви ж знаєте, що це таке, чи не так?

Пайл повільно кивнув головою, а його очі далі напружено придивлялися до розжареного леза.

– Гм!.. Ріже і припалює миттєво, еге ж?… Гм!.. Ліквідує крововилив у під час руху, еге ж?… Гм!.. І це означає, що нас чекає щось нове в нейрохірургії, чи не так?

Він простягнув волохату руку.

– Мені не треба казати вам, чого ви досягли, Мерріку!.. Дякую за те, що дозволили мені першому привітати вас!

Тоді, повернувшись до старого Ніколаса, який стояв поруч, зморщивши лице від недомисленої цікавости, він також простягнув йому руку.

Містере Мерріку, ваш онук винайшов пристрій, який зробить революцію в нейрохірургії і перетворить її на нову науку! Операції, які досі ніколи не виконувалися успішно, будуть тепер порівняно безпечними. За тридцять днів його ім’я буде таке ж відоме в європейських клініках, як ваше серед виробників автомашин!

Підборіддя старого Мерріка спазматично затряслося. Він спромігся лише сказати: "А таки так!.. Таки так!"

Він обійняв однією рукою широкі плечі онука і пробурмотів:

– Еге ж, Боббі, Таки так!

* * *

Пайл не міг заночувати, але погодився зостатися на вечерю, яку заради нього влаштували раніше, ніж зазвичай Коли він пішов, старий Ніколас і Боббі, глибоко вмостившись у кріслах в бібліотеці, розмовляли про винахід.

На приємний подив останнього, старий ставив питання, що показували, з яким завзяттям він плекав своє захоплення фізикою; позаяк були часи, коли Ніколасу Мерріку знадобилися неабиякі знання про електрику.

Боббі був у такому захваті від логічности запитань і зауваг діда, що присунув невеликий кавовий столик між їхні крісла і спробував детально зобразити схему припікання кровотечі, привернувши до себе пильну увагу Ніколаса.

Мабуть, саме електронні лампи спантеличили вас, еге? … А успіх, як ти кажеш, прийшов, наче грім серед ясного неба… Що ти маєш на увазі?

– Чи ви колись лягали спати, Grandpère, з проблемою на думці, а вранці виявляли, що якимось способом розв’язали її під час сну?

Ніколас потер щелепу.

– Я чув про такі речі. Не можу сказати, що колись пережив таке сам… А що ж трапилося з тобою?

Боббі відсунув стіл, і підтяг стільця так близько, що їхні коліна торкнулися.

– Grandpère, сказав він серйозно. – Я хочу розповісти вам те, у що вам не так легко повірити. Це довга історія, і мені доведеться переказувати з самого початку.

– Участь Ніколаса у розмові впродовж наступних кількох годин обмежилася випадковими: "Таки так!.. Неймовірно!.. Та невже!"

Коли зрештою Боббі завершив, старий сидів у глибокій задумі.

– Я інколи й не підозрював Боббі, що тебе цікавить релігія.

– Я не певен цього, Grandpère.

– Але це ж воно! Ти розповідав про цю "Найвищу Особу", яка наповнює нашу