Кирило Круторогов - Бомбардир

велику дурницю. Але врешті поступився й усе організував так, як я його й просив. Не знаю й не хочу знати, як йому все вдалося. Пияка того позбавили батьківських прав, дитину поклали в лікарню, обстежили, підлікували… І я став батьком Богдана. Цілком законним: у свідоцтві про його народження в графі «батько» стоїть моє повне ім’я. Може, це й не цілком законно, формальної процедури всиновлення не було, але він мій – і цим усе сказано.

Для мене це було неймовірно важливо! Я привіз хлопчика до матері і сказав, що це її онук, мій син. Що від мене завагітніла одна київська дівчина, відмовилася робити аборт і народила хлопчика. Спочатку приховувала це, а потім почала мене шантажувати, і я заплатив їй і за мовчанку, і за дитину. Вона підписала всі папери, відмовилася від сина, і тепер мені належить його виховувати. І ще я сказав матері, що без неї мені не обійтися хоча б доти, доки малий не піде в школу… Так, я брехав! І досі не знаю, чи повірила вона мені. Але тепер у нас була справжня родина. І вже місяців через два я зрозумів, що знайшов єдино правильний шлях: хвороба принаймні тимчасово відступила, мама ожила, прив’язалася до хлопчика, а в Богдана нарешті з’явилася по-справжньому близька людина, що оточила його турботою й ласкою. Я бачив, як відбувалася в ній ця зміна: вона вирішила жити заради онука, перестала тужити за батьком і день у день чекати на власну смерть.

Тоді я купив цей будиночок у Вишгороді й перевіз їх обох сюди. Сховав від усіх, найняв жінку допомагати по господарству, вона приходить через день… Практично ніхто не знає про це…– Сергій розсіяно пограв чайною ложечкою, зчепив пальці в замок.– Коли на черговому обстеженні лікарі зафіксували поліпшення в її стані, то назвали це дивом. Завдяки цьому диву вона прожила три з половиною роки… Але рак повернувся, виникли метастази, і мене попередили, що хвороба може стрімко прогресувати. Мати про це не знає – і, сподіваюся, не дізнається…

Він замовк. Мовчав і я – що б я не сказав, усе це пролунало б фальшиво й нікчемно. Зненацька Сергій знову гаряче заговорив:

– Колись я мріяв подарувати своїм батькам нове життя – заможне і спокійне. Але все обернулось інакше: спочатку відійшов батько, тепер хвороба забирає в мене матір. Я лишуся сам, хоч уже звик до цієї думки. У мене є тільки одне – футбол. Хтось грає в нього, щоб насолоджуватися грішми й привілеями, які він дає. Хтось прагне заробити грошей, щоб прожити решту життя собі на втіху. А я живу тільки сьогоднішнім тренуванням і завтрашнім матчем, відновленням післязавтра й наступним тренуванням… Я панічно боюся завершення кар’єри. Не уявляю себе в якомусь іншому вимірі. Не уявляю себе за межами поля…

– У тебе є син,– спробував заперечити я, мимоволі переходячи на «ти».– Тож ти вже не самотній.

– Це правда,– він сумно посміхнувся.– Але ж Богдан іще зовсім малий, і доки він підросте й уперше ступить на футбольний газон, мине так багато часу…

Віртуозний футболіст, бомбардир Божою ласкою – він був і справді самотній, але не зламаний. Він не змарнував свого шансу, і гра стала сенсом життя, наповнила його всупереч усьому. І все це далося йому неймовірними зусиллями й тяжкою повсякденною працею. Я вірив йому, вірив кожному слову, розуміючи, що в ньому немає ні краплі лукавства або награності. Що він чесний у всьому – і насамперед у справі, якій присвятив життя… Я витратив багато часу, ганяючись за цим одержимим, намагаючись розкрити його таємницю, і ось він переді мною, готовий відверто відповісти на будь-яке запитання,– а я просто не знаю, про що його питати…

Я потягся до спорожнілої склянки, де на дні залишилося тільки трохи вологи від розталих кубиків льоду, і раптом відчув, що смертельно втомився. Що мені осточортіло винюхувати, зіставляти, будувати версії. Я пропустив крізь себе майже все його життя, і, мабуть, міг би тепер передбачити, як він поведеться в тій чи іншій ситуації. Але знав я й найголовніше: він твердий і чистий, як кремінь, з живою й вразливою душею, справжній спортсмен, неймовірно талановитий.

Цього було цілком досить.

Наші погляди зустрілись, і перед тим, як попрощатись, я поставив йому одне-єдине питання:

– Ти б хотів грати в «Манчестер Юнайтед»?

– Так,– відповів він майже миттєво.– Думаю, це було б просто чудово!

* * *

Мені довелося витратити купу зусиль, щоб умовити Софію перекласти англійською нарешті дописаний звіт іще до Нового року. Аргумент у неї був один, проте залізний – немає часу. Але тут коса найшла на камінь: я вбив собі в голову, що вона так чи інакше повинна докласти рук до цієї роботи. Зрештою, гонорар, якщо він коли-небудь упаде на мене з британських небес, я розраховував витратити на неї.

З мого боку аргументом стали гроші: я пообіцяв дівці сотню доларів за якісно виконану роботу. Цілком гідна оплата для перекладача-початківця.

На остаточну версію звіту в мене пішло два дні – з ранку до пізньої ночі. Я набирав, аналізував написане, викидав цілі шматки, міняв місцями фрази й цілі фрагменти, без кінця повертався до початку й ретельно зважував кожне слово. У результаті вийшло всього три з половиною сторінки – але це були безсумнівні факти й дуже стримані оцінки. Про подію на дорозі під Білою Церквою я, зрозуміло, змовчав.

Зі своєю частиною роботи Соня впоралася набагато швидше – усього за чотири години.

Редакція «Території футболу» влаштувала собі різдвяні канікули – аж десять днів. Слід тверезо оцінювати факти – увесь цей час країна буде зайнята значно приємнішими справами, ніж спогади про минулий футбольний сезон. Шеф, прихопивши дружину, рушив у Карпати, одержавши від мене єдину настанову: у жодному разі не ставати в нетверезому вигляді на лижі.

Відправивши e-maіl зі звітом на адресу Ґленна Бейлі, я нарешті зміг роззирнутися довкола – і раптом усвідомив, що, цілком імовірно, Новий рік мені доведеться зустрічати на самоті. Мене це не злякало, але й особливого піднесення я теж не відчув. За давніх часів компанія для святкувань знаходилась якось сама собою.

Проте я взявся до справи. Приготував фаршировані печериці, засолив солідний шмат сьомги за власним рецептом, нарубав миску традиційного олів’є. А ввечері тридцятого грудня у двері зненацька подзвонили. На порозі стояла Софія.

– Тату, нема коли пояснювати,– поспішно проторохтіла вона,– на мене чекають унизу, львівський поїзд за годину. Ти